Католицькі Церкви України у пошуках ідентичності

У статті аналізуються зміни, які відбуваються в Католицьких Церквах України в останнє двадцятиріччя. Головною метою статті є дослідження змін ідентичності, які відбуваються в РКЦ та УГКЦ. Розглядаються питання церковно-державних відносин, змін в національному складі католицьких церков та особливості еклезіяльного виміру функціонування РКЦ та УГКЦ.

Ключові слова: ідентичність, інституціональні трансформації, сучасна ре-
лігійність, католицька церква, церква і держава.

УДК 316.347:282(477)
Актуальність теми наукового дослідження соціальної ідентичності релі-
гійних організацій має величезне практичне значення в контексті суспіль-
них трансформацій, які відбуваються в українському суспільстві. Зміна
традиційного суспільно-політичного контексту існування релігійних орга-
нізацій, міграція населення, розширення релігійного поля ставлять тради-
ційні релігійні ідентичності в ситуації нових викликів.
Метою дослідження є висвітлення та аналіз головних аспектів форму-
вання католицької ідентичності на сучасному етапі.
Поняття ідентичності набуло широкого використовування в науці з се-
редини ХХ сторіччя. В соціальних науках воно спочатку було предметом
вивчення психології, а вже пізніше — соціології. В соціологічній думці
розвиток дослідження ідентичності відбувався двома шляхами: як вивчен-
ня персональної ідентичності та вивчення соціальної ідентичності. Значний
внесок в розвиток розуміння соціальної ідентичності внесли праці Г. Тедж-
фела. Пізніше питання соціальної ідентичності розробляли Дж. Тернер,
В. Агєєв, Н. Лєбєдєва та інші. Проблематикою релігійної ідентичнос-
ті серед вітчизняних дослідників займалися В. Єленський, Л. Рязанова,
О. Панков, О. Ворон, Н. Дудар. Однак проблематика ідентичності україн-
ського католицизму — окрім кількох праць, присвячених цій тематиці, —
залишається мало вивченим явищем [4; 8].
Відповідно до самовизначення самої Католицької Церкви вона є товари-
ством віруючих, заснованим Ісусом Христом і побудованим на вірі Апосто-
лів. Христос присутній і діє в ній через Петра та інших Апостолів, наступ-
никами яких є єпископ Риму (Римський Папа) і єпископи усього світу.
Віровчення Католицької Церкви засноване на Святому Письмі, Святому
Переказі і догматах віри, деяки з яких є виключно католицькими. Церква
створюється на основі належності окремих осіб до церковного товариства,

94
яке визнає власне ці цінності. У такому разі прийнято говорити про Ка-
толицьку Церкву в однині, визначаючи її як віросповідання. Однак, вра-
ховуючи літургійну, богословську і правову спадщину окремих Церков, а
також самостійну ієрархічну структуру цих Церков на території України,
можемо говорити про існування двох Католицьких Церков: Української
Греко-Католицької Церкви (УГКЦ) та Римо-Католицької Церква (РКЦ).
Такий самий принцип застосовується державними органами влади, які
розглядають УГКЦ та РКЦ в Україні як дві окреми організації. Такий по-
діл буде застосований і в цій статті.

Проблема ідентичності Католицьких Церков в Україні має три
взаємопов’язані виміри: державний, національний та еклезіяльний. На
думку львівського дослідника Олега Турія, існуючі «труднощі з церков-
ною тотожністю [...] детермінуються суспільною невизначеностю, харак-
терними рисами якої є еклектичність державно-політичного та соціяльно-
економічного устрою, недовершеність процесів націотворення й суспільної
консолідації, історично-культурні й регіональні відмінності, слабкий роз-
виток громадянських інститутів, правова незахищеність, духовне спус-
тошення, деморалізація та інші «плоди» тоталітарного (і ще давнішого)
минулого». Натомість гострота цієї проблеми передусім пов’язана з «кар-
динальністю змін», що відбулися у суспільстві та вимагають адекватної ре-
акції від Церков, десятиліттями відсунутих на маргінес суспільного життя
або насильно вирваних з нього» [12, 35–36].

Державний вимір ідентичності
Державний вимір ідентичності Католицьких Церков України обумовле-
ний суспільно-політичним контекстом, в якому функціонують ці Церкви.
На рубежі XIII–XIV ст. відбулося ослаблення влади руських правителів,
українські землі потрапили в сферу впливів сусідніх держав — Литви,
Польщі та Угорщини. У той же час в Україні почали створюватися латин-
ські єпископства. Переважно це була Церква німців, поляків, литовців. Піс-
ля приєднання частини польських земель до Російської імперії РКЦ була,
переважно, церквою іноземців. Розвиток Церкви за рахунок інших націй
стримувався, між іншим, на законодавчому рівні. Переміна релігійної при-
належності, вихід з «панівного віросповідання» (православ’я) розглядалися
як кримінальний злочин. Така ситуація існувала до 1905 року, коли було
прийнято закон «Про зміцнення основ віротерпимості», який дещо змен-
шив релігійні «утиски» та вніс в релігійне життя Російської імперії еле-
менти релігійної свободи. Однак ця ситуація тривала недовго. Після Жов-
тневого перевороту церкви в Радянській Росії опинились в дуже скрутному
становищі. Римо-католики пережили страшливі переслідування. Але сама
Церква не була заборонена і продовжувала існувати в радянські часи. Влас-
не завдяки тому, що вона сприймалась як церква екзотичних меншин —
поляків, литовців, вона і проіснувала до часу падіння Радянського Союзу.
Розвиток УГКЦ відбувався іншим шляхом. Наприкінці XVI століття
Київська митрополія опинилася в важкій ситуації, яка складалась з кри-
95
зи Константинопольського патріархату, тиску латинського духовенства,
зростаючої активності протестантів і особливої зацікавленістю Україною
з боку Московської митрополії, яка у 1589 році самочинно проголосила
себе патріархатом. З розділом Польського королівства у другій половині
XVIII століття Україна також була розділена: західні землі (Галичина,
Волинь, Закарпаття) перейшли в юрисдикцію Австрійської імперії. У цій
ситуації Синод Київської Церкви прийняв рішення укласти церковний
союз з Римом. Внаслідок цього була затверджена так звана Берестейська
унія (1596 р.). Внаслідок внутрішнього розколу центральна та східна час-
тина України перейшли під управління московського царя (1654). Неза-
баром і православна Київська митрополія була підпорядкована Москов-
ському Патріархату (1686). З розвитком Російської імперії посилювались
і репресії проти греко-католиків, відбувалося їх насильницьке навернення
до православ’я. Такої політики надалі дотримувався і радянський режим.
У західній частині України, яка і надалі залишалася у складі Речі По-
сполитої, УГКЦ була найголовнішим чинником збереження культурно-
релігійної самобутності українського населення. Однак з приєднанням цих
земель до Радянської України (1939) Сталін негайно почав кампанію зі
знищення УГКЦ. Внаслідок цього УГКЦ на довгі роки була змушена піти
у підпілля.

Кардинальним чином ситуація змінилася у часи «перебудови». Особли-
во важливою подією стало проголошення незалежності України і прийнят-
тя Закону України «Про свободу совісті і релігійні організації» (1991). Він
дав великий поштовх для безперешкодного розвитку релігійного життя.
Вперше УГКЦ отримала можливість розвитку у незалежній українській
державі.

Якщо говорити про державний вимір ідентичності, то не можна по-
годитись із думкою О. Литвиненко, яка в академічному виданні пише:
«На даний час діяльність Римо-Католицької Церкви в Україні в цілому
важко сприймати як таку, що сприяє національній консолідації і духо-
вному відродженню українського народу». Великим спрощенням є також
думка дослідниці, що Римо-Католицька Церква в Україні «є фактично
національною церквою поляків та угорців [...], незважаючи на спроби
адаптуватися до місцевих обставин, зокрема шляхом використання укра-
їнської та російської мов під час богослужінь» [10, 328]. Більш точним є
діагноз Оксани Ворон, яка на підставі уникливого дослідження сучасного
стану Римо-Католицької Церкви стверджує, що «за обов’язок церква вва-
жає виховання свідомого громадянина, активно залученого до соціально-
політичного життя країни» [3, 9].

Треба розуміти специфіку католицизму (і це стосується як УГКЦ, так
і РКЦ), який — на відміну від православ’я — не визнає ідеї симфонії між
державою і Церквою. У відносинах з державою Церква сповідує взаємну
автономію політичної та еклезіальної спільнот, що не виключає можли-
вості їх співпраці (хоча і різними способами) для особистого і соціального
добра людей [9, 425–427]. Церква підкреслює власне право на юридичне
визнання власної ідентичності, та в цілях запобігання можливих конфлик-
96
тів між державою та Церквою пропонує, спираючись на власний юридич-
ний досвід, стабільні форми відносин, які можуть гарантувати гармонійні
відносини між цими двома інститутами. Існує багато способів вирішення
цього питання. Це і прийняття нової редакції Закону про свободу совісті
і релігійні організації, який мав би «відтворити справедливу концепцію
відносин між Державою та Церквою, яка містить здоровий принцип роз-
межування світської та церковної влади, але разом із тим сприяв співпраці
Церкви та Держави у спільних сферах діяльності для добра громадян» [5,
108–109]. Серед цих засобів дієвою є форма Конкордату між Державою та
Церквою, яка б могла вирішити питання визнання богослов’я універси-
тетською дисципліною, вирішити питання існування католицьких шкіл і
багато інших важливих питань.

Національний вимір ідентичності
Релігія завжди була істотним чинником формування української нації,
мала демаркаційний характер у процесі етнічної ідентифікації: кожен, хто
визнавав католицизм, був поляком, а кожен православний (а пізніше —
греко-католик) — українцем [6, 190]. Важливою особливістю формуван-
ня греко-католицької ідентичності є відокремлення себе від інших націй:
церква ця є моноетнічною українською. Натомість римо-католицька іден-
тичність є більш відкритою на інши етноси. В римо-католицьких церк-
вах можна зустріти представників різних національностей. З 13 єпископів
РКЦ в Україні є єпископи польського, українського, російського, латвій-
ського, угорського та словацького походження. Різних національностей є
також і священики та монахи РКЦ. Хоча, безумовно, переважає кількість
польських священиків і ченців [2]. Тому внутрішня ідентифікація пред-
ставників РКЦ має два головні напрямки: ті, що більш орієнтуються на
польські національно-культурні особливості, і ті, яким притаманне україн-
ське національно-культурне наповнення. Процес українізації РКЦ в Укра-
їні відбувається повільно. Не можна в цьому питанні очікувати ґвалтовних
змін — це було б не реалістично. Але суттєві зміни вже можна побачити:
це і впровадження офіційного перекладу нового Місалу та Літургії годин
українською мовою, це і введення богослужінь українською мовою у римо-
католицьких церквах Львова (який до цього часу вважався незламним
пропольськім бастіоном РКЦ в Україні). Таким чином, можна ствердити,
що сьогодні як в УГКЦ, так і в РКЦ в Україні відбуваються процеси змін
в національній ідентичності. Пов’язані вони, серед іншого, з міграційними
процесами.

Еклезіальний вимір ідентичності
В середині обох католицьких церков в Україні відбуваються процеси
становлення еклезіальної ідентичності. Вони будуються у дискурсі поєд-
нання вселенсько-помісних складових ідентичності. І якщо для РКЦ на-
голос у цьому словосполученні буде ставитись на слові «вселенський», то
97
для ідентичності УГКЦ більш значущим є слово «помісна». Певна напру-
женість між цими двома складовими ідентичності відображається на сто-
сунках між двома Католицькими Церквами в Україні. Так, римо-католикі
доволі часто сприймають греко-католиків як «православних» (якщо йдеть-
ся про устрій Церкви, прагнення УГКЦ отримати статус Патріархату).
Становлення еклезіальної ідентичності РКЦ відбувається доволі м’яко
і спокійно: Церква приймає той вигляд, який вона має у інших країнах
світу, де не зустрічає спротиву з боку держави. Встановлюються єпархії,
функціонує Конференція єпископів РКЦ в Україні. У рамах цього органу
існують різноманітні Комісії, яки мають зробити служіння Церкви більш
ефективним (хоча, треба визнати, цій процес не набув ще належної сили).
В УГКЦ вже впродовж довшого часу існують дві ідентифікаційні тен-
денції: ті, що у богослов’ї, духовності та і літургійних практиках орі-
єнтуються на західне (латинське) християнство, і ті, що орієнтються на
візантийсько-слов’янські витоки української християнської традиції [1].
Ця тенденція посилюється існуванням чотирьох груп впливу в самій
УГКЦ: «катакомбники»; священики і ченці, які приїхали з Заходу; ті,
що перейшли з православ’я; нововисвячені священики [7, 284]. Одночасно
ситуація релігійної свободи покликала до життя інші «українські» Церк-
ви — УАПЦ та УПЦ КП. Формування греко-католицької ідентичності від-
бувається у цьому контексті і вимагає від УГКЦ новаторських практик.
Слід додати, що у формуванні власної еклезіальної ідентичності для
УГКЦ характерною є подвійна опозиція «ми-вони». В опозиції до като-
ликів латинського обряду підкреслюється той факт, що греко-католицька
Церква є складовою частиною давньої Київської Церкви, а тому має бага-
то спільного з православними Церквами України. Натомість у відносинах
з українським православ’ям УГКЦ підкреслює, що одним з підставових
принципів її ідентичності є сопричастя з єпископом Риму [11, 496–501].

Висновки
Як показав Пітер Бергер, сучасна релігія вже не є чимось «даним» особі
від народження. Вона є продуктом релігійної творчості. Протягом довго-
го часу в соціальних науках ідентичність розглядалась як сутність, яка
притаманна певної спільноті і запевнює її тотожність при будь-яких об-
ставинах. Натомість сучасні концепції ідентичності говорять про те, що
ідентичність належить скоріше до сфери діяльності та позиціонування.
Таким чином, соціальна ідентичність виникає в процесі доволі складного
процесу ідентифікації спільноти.

Вивчення ідентичності Католицьких Церков в Україні — це надзвичай-
но цікава пригода, яка дозволяє досліднику заглибитись у доволі склад-
ний процес формування нових ідентичностей на тлі загальних суспільно-
політичних процесів в молодій українській державі. Сьогодні змінюються
формати бачення релігійних процесів в світі і зокрема в Україні. На думку
проректора Українського католицького університету, Президента Інсти-
туту релігії та суспільства УКУ Мирослава Мариновича, завдяки цьому
98
«на початку третього тисячоліття вперше в історії стає реально можливим
перетворити нашу землю у місце гармонійної зустрічі східних і західних
форм християнства» [11, 513–514].

Література
1. Беген О. Між візантійством та латинізацією [Електронний ресурс] / Беген О. — Режим
доступу: http://www.patriyarkhat.org.ua/ukr/archive/article;191;392/
2. Бучек М. Нам потрібно більше молитися [Електронний ресурс] / Бучек М. — Режим до-
ступу: http://www.risu.org.ua/ukr/religion.and.society/web-conference/article;18412/
3. Ворон О. П. Особливості розвитку Римо-Католицької Церкви в сучасній Україні. Авто-
реферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. Національ-
ний університет «Острозька академія»/ Ворон О. П.. — Острог, 2007.
4. Ворон О. Етнічна ідентифікація та роль національної домінанти Римо-Католицької Церк-
ви в умовах незалежної України/ Ворон О. // Релігія та соціум. Часопис. — Чернівці,
Чернівецький нац. ун-т, 2010. — № 2(4). — С. 75–78.
5. Етерович М. Святий Престол і Україна / Етерович М. — Київ, 2004. — 224 с.
6. Єленський В. Нація і релігія: Україна у Центрально-Східноєвропейському контексті/
Єленський В. // Віра після атеїзму: релігійне життя в Україні в період демократичних пе-
ретворень і державної незалежності [за ред. М. Томки й О. Турія]. — Львів: Видавництво
УКУ, 2006. — С. 183–212.
7. Єленський В. Релігія після комунізму. Релігійно-соціальні зміни в процесі трансформації
центрально- і східноєвропейських суспільств: фокус на Україні / Єленський В. — К.:
НПУ ім. М. П. Драгоманова, 2002. — 419 с.
8. Кияк С. Ідентичність українського католицизму: генезис, проблеми, перспективи: Моно-
графія/ Кияк С. — Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2006. — 632 с.
9. Компендиум социального учения Церкви. — Paoline, 2006. — С. 425–427
10. Релігія і Церква років незалежності України [за ред. проф. А. Колодного] // Історія релі-
гії в Україні: в 10-ти томах. — Том 10. — Дрогобич: Коло, 2003. — 616 с.
11. Маринович М. Роздуми одного мирянина над проблемою екуменізму / Маринович М. //
Знаки часу: До проблеми порозуміння між церквами [упоряд. З. Антонюк, М. Марино-
вич]. — К.: Сфера, 1999. — 504 с.
12. Турій О. Історичні обставини й тенденції розвитку релігійного життя та міжконфесійних
взаємин у сучасній Україні / Турій О. // Віра після атеїзму: релігійне життя в Україні в
період демократичних перетворень і державної незалежності [за ред. М. Томки й О. Ту-
рія]. — Львів: Видавництво УКУ, 2006. — С. 5–45.

А. В. Доброер
Кафедра социологии Института социальных наук
Одесского национального университета имени И. И. Мечникова,
к. 40, Французский бул., 24/26, г. Одесса-58, 65058, Украина,
тел. 68–60–92
КАТОЛИЧЕСКИЕ ЦЕРКВИ УКРАИНЫ В ПОИСКАХ
ИДЕНТИЧНОСТИ
Резюме
В статье анализируются изменения, которые происходят в католических Церк-
вах Украины в последнее двадцатилетие. Главной целью статьи является исследо-
вание изменений идентичности, которые происходят в РКЦ и УГКЦ. Рассматрива-
ются вопросы церковно-государственных отношений, изменений в национальном
составе католических Церквей и особенности экклезиологического измерения
функционирования РКЦ и УГКЦ.
Ключевые слова: идентичность, институциональные трансформации, современ-
ная религиозность, Католическая Церковь, Церковь и государство.

A. V. Dobroyer
Sociology Department of Social Sciences Institute
of Odessa National University named after I. I. Mechnikov,
r. 40, Frantsuzsky Boulevard, 24/26, Odessa-58, 65058, Ukraine
CATHOLIC CHURCHES IN UKRAINE IN SEARCH OF IDENTITY
Summary
In the article the analises changes taking place in the Catholic Church in Ukraine in
the last two decades. The main purpose of the article is to investigate identity changes
that occur in the Roman Catholic Church and the Ukraine Greek-Catholic Church. The
questions of church-state relations, changes in national stock of Catholic Churches and
ecclesial dimension of functioning RCC and UGCC.
Key words: identity, institutional transformation, modern religion, Catholic
Church, Church and State.

Олександр Доброєр
Вісник Одеського національного університету імені І. І. Мечникова, 2010, Т. 15, вип. 14. С. 94-100