Особа в „діалозі любові” (до метафізики сімейного життя та статевого виховання)

Вступ
Говорячи про виховання, ми завжди маємо на увазі: 1) планомірний вплив на інтелектуальний та фізичний розвиток дітей, формування їхнього морального обличчя шляхом прищеплення необхідних правил поведінки; 2) навики поведінки, прищеплені сім’єю, школою, середовищем, які проявляються в суспільному житті. Проте, ці формулювання не відкривають до кінця правдивого змісту виховання, оскільки за навиками поведінки стоїть, в кінцевому результаті, визначена система цінностей. Таким чином, розмірковуючи про виховання, ми повинні говорити, по-суті, про засвоєння дітьми визначеної системи цінностей.

Однією з найвеличніши х цінностей в житті людини є любов. Людська любов – це
поняття складне і неоднозначне. Вона схожа на промінь сонця, який заломлений через призму ділиться на багато частин. У грецькій і латинській мові існує багато понять, які дозволяють відобразити це багатство : eros, philia, agape; a mor, caritas, dilectio, і навіть pietas, afectio, studio. З одного боку, любов – це те, чим ми володіємо („наша” любов ); з другого – любов охоплює нас, приходячи немовби ззовні. Вона відкриває закохане „Я” на реальність Іншого, на „Ти”. Вона переростає нас, це дар, який потрібно засвоїти.
Людська любов завжди амбівалентна: вона породжує в нашому серці високу
жертовність, але легко може перетворитися в інстинкт володіння та використання.

Здавен сім’я вважалася пріоритетним „місцем” втілення і реалізації любові. Сама
людина – це так би мовити „сімейна істота”. Вона приходить на світ у сім’ї. Винятки з
цього правила лише підкреслюють його правдивість. Щоб передати життя новій істоті потрібно двоє осіб: чоловік та жінка, які люблять одне одного. Такий закон природи, така вимога нашого біологічного буття, якому підкоряються практично всі високорозвину ті організми, в тому числі і людина. Тому найбільш гідним „місцем” приходу людини в світ є сім’я.

Людина народжується в сім’ї не одноразово. Тут відбувається її друге народження
– соціальне. Щоб ввійти у світ природи людині достатньо батьків. Вони потрібні їй
також для того, щоб народитися в світі соціуму. Це „народження” можливе на шляху
виховання.

Соціальним народженням не закінчується народження людини. Людина не
обмежується до сфери матеріального світу. Як буття, яке переростає світ матерії і здатне трансцендувати себе, відкриваючись на Іншого, людина потребує духовного
народження. Через те протягом всієї історії існування сім’ї її „супроводжу вали”
релігійні обряди. Релігія завжди цікавилася „граничними” ситуаціями життя людини:
народженням , смертю, і, звичайно, одруженням.

Останнім часом, однак, інститут сім’ї зазнає (разом з іншими соціальними
інститутами) ряд суттєвих трансформацій. Зміни в суспільстві, пов’ язані з
індустріалізацією та секуляризацією , вплинули на розуміння суті любові і на інститут
подру жжя. Послаблення батьківських зв’ язків, зростання гедоністичних та
індивідуалістських тенденцій ведуть до того, що наголос в розу мінні подружньої любові все більше переноситься на сферу особистих психологічних стосунків між супругами.

Філософія чутливо реагу є на ці зміни. Не випадково в ХХ столітті розвинулися
філософські школи, які відштовхуються від досвіду особи (феноменологія,
екзистенціалізм, персоналізм). Особливо треба відзначити зацікавлення проблематикою самої людини. Сучасна епоха справедливо може бути названа антропологічною епохою.

Якщо у попередні століття в центрі філо софських дискусій знаходились світоглядні
питання, то сьогодні вони зосереджуються на поясненні сутності людини і визначенні її місця в світі. Тому цілком правомірним є зміна „оптики” вивчення подружньої любові сучасною філософією.

Любов як епіфанія Іншого
З точки зору ряду персоналістичних концепцій, любов – онтологічна сутність людини. Справжня любов відкриває нам всю реальність Іншої особи, закликаючи приймати її, відчувати її у всій справжній повноті, як „Ти”. У відносинах „лицем в лице”
здійснюється епіфанія Іншого1. Любов, якою особа відповідає на заклик, – це не пасивне почу ття, це джерело всієї людської діяльності. Якість любові впливає на ефективність людських дій, людської поведінки.

В Біблії знаходимо два описи створення людини: чоловіка і жінки (Бут. 1, 24-28; 2,
18-24). Відп овідно до другого опису, чоловік і жінка створені з єдиної пралюдини
шляхом вийняття з неї ребра і створення з нього жінки. Як показує проникливий аналіз С. Троїцького, слово „цела”, що появляєт ься в оригіналі Книги Буття 2, 21 в перекладі означає як „ребро”, так і „бік”. Тим самим біблійний автор показує нам, що людина створена як єдине буття, що складається з „двох половин” – чоловічої та жіночої.

Людина – це двоєдина особа, покликана в єдності любові стати „одним тілом”. Бути
„одним тілом” означає більше, ніж фізичне єднання. В Святому Письмі слово „тіло”
часто означає цілу людину. Покликання бути „одним тілом” – це покликання до повноти спільності життя, в якій чоловік і жінка взаємодоповнюють своє буття2.

У спілкуванні любові союз чоловіка та жінки відкривається як внутрішньо
нерозривний союз. „Сотворивши чоловіка і жінку, – зазначає папа Іван Павло ІІ, – Бог
встановив взаємну доповнюваність статей, і тому чоловік залишає свого батька і матір, щоб з’єднатися зі своєю жінкою у союзі любові, який охоплює всі аспекти людського існування. Завдяки цьому любовному союзу чоловік і жінка зростають разом і разом турбуються про своїх дітей. Цей союз, який творить з них одне ціле, не може бути пору шений ніякою людською владою і служить інтересам дітей і самих супругів. Тому
любов чоловіка і жінки в подру жжі надійна та плідна. Церква засуджує будь-яку спробу
пору шити єдність подружжя чи подружні зв’язки, тобто багатоженство і розлучення”3.

Цю реальність спілкування любові інший автор, кардинал Ганс Урс фон Бальтазар
описує в категоріях діалогу. Звертаючись до біблійного архетипу створення чоловіка та жінки, він розглядає чоловік а як „слово” (Wort), а жінку як „відповідь” (Ant-wort) або „відблиск” (Ant-litz). У цьому він вбачає таємниче відображення створення людини як образу Божого. „Перший Адам вперше називає в природі імена тварин, і як він їх називає – так вони і звуться. Однак відповіді, відповідної до його гідності, він від них не отримує. Тільки коли Бог створює з його ребра жінку, природа (врешті решт!) відкривається йому у достойній відповіді… Жінка, по-суті, – такий образ, від-повідь ( від-клик)… Якщо чоловік – це закличне слово, то жінка – це відповідь, яка звучить назустріч йому у взаємному прямуванні один до одного”. При чому, відповідь жінки переходит ь усі сподівання: вона віддає чоловікові не лише те, що від нього отримала, а й приносить спільний плід. Тому „чоловік, як починаючий (плід), визначальний і провідний при всій рівності достоїнства, має першість і є подобою Бога, а жінка, як приймаюча у лоно і та, яка народжує, є по-суті відповіддю чоловікові, його „помічниця”, а також і „повнота”, і „слава”, і таким чином, — подоба створеного світу ”4.

Любов як дар
Знову віддамо слово Івану Павлу ІІ: „Основана на безмежному взаємному самовідданні і потрібна для блага дітей нерозривність подружжя знаходить своє високе оправдання в намірі Бога, відкритому в його об’явленні: нерозривність подружжя згідно з його волею дарується як плід, знамення і потреба тої абсолютної незмінної любові, яку Бог проявляє до людини, а Ісус відчуває у стосунку до Церкви. Христос відроджу є першорядний задум Творця, вписаний в серце чоловіка та жінки, і при звершенні таїнства подружжя дарує їм „нове серце”. Таким чином, супруги не лише можуть подо лати „жорстокосердя”, а й в першу чергу, отримують здатність розділити повноту і завершеність Христової любові. Подібно як Ісус є „вірним свідком”, „підтвердженням” обітниць Бога, а відтак і вищим виявом безкорисливої незмінної любові Бога до своїх вірних , так і супруги-християни покликані стати реальними учасниками вічної нерозривності Христа з його нареченою Церквою, яку Він полюбив до кінця”5.

Християнство завжди вбачало в любові сутність свого Бога6. І навпаки, в досвіді
любові один до одного супруги віднаходять „найбільш вагомий доказ буття Бога” 7.
Сьогодні багатьма авторами навіть сам шлях до Бога і любов до Нього як ніколи тісно розглядається в контексті людської любові до ближнього. Проте для самої людської любові спасенною є спрямованість до Абсолюту (Бога). Вона творить своєрідну напружену вісь, навколо якої вибудовуються стосунки людей, які люблять. Без неї людська любов перетворюється в корисливе відношення до Іншого як до об’ єкта. Збереження цієї напруги, відкритої до Іншого як дару викликає природну реакцію благоговіння і вдячності за дар8.

Значення тілесності і статі
Єдність душі і тіла настільки глибока, що в контексті католицької антропології душа
розглядається (зокрема з часів Св. Томи Аквінського) як „форма” тіла; це означає, що завдяки духовній душі тіло, складене з матерії, – це живе людське тіло; дух і матерія в людині – це не дві об’єднані природи: вони творять єдину природу.

Часто „духовне” сприймається як „нематеріальне”. Таке ототожнення є
викривленим розумінням того, що насправді означає „духовне”. Воно виключає із сфери духовного весь матеріальний, фізичний, тілесний світ. Щоб зрозуміти християнську антр опологію, потрібно в найперше відкинути всякий дуалізм – як класичний, так і сучасний картезіанський. За Біблією людина виходить з Божих рук „живою душею”, вона не просто має душу, вона є душею, вона є тіло. Якщо душа зникає, то залишається не тіло, а земний порох, „який повертається в землю, з якої був взятий”.

Душевне і тілесне існують одне в одному, але кожне з них підкоряється власним
законам; духовне не є третьою сферою, третім поверхом людської структури, а
принципом, який виражається через душевне і тілесне та одушевляє їх.

Говорячи про людину як про психофізичне єдине буття, потрібно торк нутися
питання статі. Адже людина приходить у цей світ або як чоловік, або як жінка. Чоловік і жінка стоять перед поглядом філо софа як елементи природної діалектики. І дійсно, людина в цьому світі існує як чоловік і жінка. З вершини свого духа до основ свого тіла вона є чоловіком або жінкою. Так, і лише так, людина – те, що в контексті
християнської філософії називають „образом Божим”9. ”Завдяки статевості суб’єкт
входить у стосунки з абсолютно Іншим; це відношення, однак, не має в собі нічого
екстатичного, оскільки пафос насолоди існує саме завдяки його подвійності: Я
залишається у власному Я, й Інший залишається Іншим – а саме, возлюбленим Іншим. В еротичній події особа не розчиняється ; тому статевість відкриває в нас правдиву множинність існування”10.

Дар статі безпосередньо пов’язаний з функцією передання життя. У випадку
людини функція передання життя виходить за рамки чисто біологічного існування. У
людини передання життя носить особовий характер. Підкреслюючи цей особовий аспект передання життя, католицькі персоналісти (такі як Д. фон Гільдебранд, К. Войтила) виділяють той факт, що подружня пара, яка передає життя, є парою розумних буттів, які усвідомлюють, що вони роблять. Сам факт передання життя – це ще не безсумнівний вияв людської зрілості. Зрілість полягає у відповідальному переданні життя. Адже вступаючи у гетеросексуальні стосунки людина стає відповідальною за можливість зачаття дитини11.

Кожен з нас приходить у світ у людській спільноті, яка складається зі світу жінки
( матері) і світу чоловіка (батька). Кожен з нас, будучи чоловіком або жінкою від
момент у зачаття, з народженням входить в один з цих світів. Будучи дітьми, ми ще не розуміємо чому так відбувається. Це викликає в нас тривогу, джерелом якої є
нерозу міння причин відмінностей між чоловіком та жінкою. Дитина достатньо швидко відкриває, що тіло хлопчика і дівчинки має відмінну будову. Ця тривога зростає, якщо дитині не пояснити, який сенс цієї відмінності. Це ще важливіше, якщо візьмемо до уваги , що дитина відчуває, що не розуміє чогось дуже важливого для неї. Їй можна допомогти подолати цю тривогу, якщо пояснити , що тіло дівчинки так побудоване, щоб в майбутньому стати матір’ю; будова тіла хлопчика дозволить йому в майбутньому передати життя своїм дітям. Відмінності в тілесній будові потрібно пояснити дітям в контексті дару батьківства; тоді вони не відчуватимуть тривоги. Джерелом тривоги, як правило, є те, що батьки уникають розмов з дітьми про суть жіночості, чоловічості і передавання людського життя. У дитини появляється відчуття, що це заборонена сфера, що в ній є щось недозволене, соромне, але що саме – дитина не розуміє. Незаспокоєна в дитинстві згадана тривога може супроводжувати людину і в дорослому віці, провокуючи дисгармонію у взаєминах з особами протилежної статі.

Бути жінкою – означає мати можливість стати матір’ ю; бути чоловіком означає
мати можливість стати батьком. Не можна вважати зрілою таку людину, яка не думає
про це або у своїй поведінці не враховує таку можливість. Звідси очевидно випливає, що статеві стосунки обов’язково пов’ язані з батьківськими функціями і завданнями12. Цим не обмежується їхня функція; інакше кажучи, не кожен подружній акт приводить до передання життя. Проте часто католицькі автори звертають увагу на таку ситуацію, коли численні сучасні подружні пари відчувають панічний страх перед даром статевості.

Популярні в наш час контрацептиви – це вияв відсутності пізнання власної статевої
фу нкції і страх перед природною і благодатною здатністю власного організму.

Людська спільнот а – це не об’єднання анонімних індивідів. Вона має свою
структуру, яка складається з різноманітних груп. Сім’я є основним елементом
суспільної структури. Зв’язок чоловіка і жінки не байдужий для суспільства . Чоловік і
жінка пов’язані між собою і як сексуальні партнери вони здатні до передання життя.
Завдяки інтимному єднанню батьків діти отримують життя. Внаслідок цього характер
стосунків батько-син, батько-дочка, мати-син і мати-дочка складаються по-різному.
Послаблення емоційного зв’ язку між чоловіком і жінкою безпосередньо пов’язане з
послабленням статевої близькості між ними. Постійність сімейних зв’ язків вкрай
важлива для стабільності суспільст ва. Часто говорять: яка сім’я – таке суспільство i навпаки: відношення до народу, його культурної спадщини, спільного блага, впливає на формування образу сім’ї і цілого укладу сімейного життя13.

Об’явлення сокровенного
Говорячи про функції статевого життя людини, ми повинні сказати про те, що через
статеву структуру особа виражає свій внутрішній світ. У різних ситуаціях ми виражаємо себе за допомогою жестів. Жестом прийнято називати дії, наділені певним змістом. Коли ми посміхаємося до когось, або подаємо йому руку – це жест. Статевий акт – це також жест. Потрібно пам’ятати, що як і слово, жести бувають правдиві і неправдиві ( таким оманливим жестом був поцілунок Юди). За жестами повинна стояти якась істина.

Статеве зближення чоловіка і жінки є їхнім найтіснішим і найінтимнішим єднанням,
тому воно повинно виражати вже існуючу справжню єдність. Така правдива єдність
можлива лише у подружжі. Поза подружжям статевий акт завжди наповнений брехнею, або тілесне єднання не виражає єдності життя14. Таким чином, у єднанні чоловіка і жінки в любові здійснюється своєрідне об’явлення їхньої прихованої, таємничої, інтимної сутності.

На жаль, внаслідок широко розповсюдженої культури оголення людського тіла, ми стали свідками знецінення цієї таємничої функції статі. На перший план виходить очевидний парадокс: тотальний тріумф відвертого оголення веде до абсолютної прихованості сутності людини. Гіпертрофована відвертість веде до закриття того, „хто є людина” і до спустошення людини. Згущення еротичності (в масовій культурі або в поведінці людини ) в кінцевому результаті обертається перемогою безстатевості15. Оздоровлення такої ситуації, нове „набуття” людиною статі можливе тільки тоді, коли до культури повернеться сором’язливість.

Любов і відповідальність
Любов пов’язана з відповідальністю Я за Ти. Фактично, це подвійна відповідальність: за себе і за іншу особу; відповідальність за теперішній і майбутній стан справ, за права і обов’язки. Любов – це протилежність егоїзму, так як любов – це відкритість на Другого.

Справжня людська любов є завжди плідна. Любов не шукає свого. Вона
намагається роздати, реалізувати себе, принести плід. Плідність подружжя витікає з
внутрішньої сутності самої особової любові. Вона природно прагне до того, щоб
втілитися у спільному Третьому. Подружня любов здатна до вищої форми плідності –
дітородження: вищої, бо передаючи життя новій людині, супруги приймають участь у
таїнстві творення. Через них Господь призиває із тьми небуття до світла життя нове
людське буття, душу живу, яка ніколи вже не помре.

Папа Йоан Павло ІІ вважає, що діти – це найцінніші дари подружжя. У Familiaris
consortio Папа пише про це так: „Подружжя є підвалиною ширшої родинної спільноти,
оскільки сама інституція подружжя та подружня любов спрямовані до народження і виховання потомства, якими вони увінчуються. У своїй найглибшій дійсності любов у своїй суті є даром, а подружня любов, ведучи наречених до взаємного „пізнання”, яке творить із них „одне тіло”i, не вичерпується для них двох, тому що чинить їх здатними до найбільшого самовіддання, завдяки якому вони стають  співпрацівниками Бога, уділяючи дар життя новій людській особі. У цей
спосіб супруги, взаємно віддаючись одне одному, видають із себе нову дійсність – дитину, живе відображення їхньої любові, тривкий знак подружньої єдності та живий і нерозривний синтез батьківства і материнства. Ставши батьками, подружжя отримує від Бога дар нової відповідальності. Їхня батьківська любов має стати для дітей видимим знаком тої самої любові Бога, „від якої бере ім’я все отцівство на небі й на землі”16.

В дітородженні відкривається глибинний аспект тайни любові чоловіка та жінки. В
дітородженні Я набирає досвід самотрансцендування . Як вважає Е. Левінас,
дітородження Я є сама його трансценденція. „Оскільки батьківство здійснюється як
незвідане майбутнє, людство зобов’язується до братерства. В батьківстві народжене Я існує як єдине в світі і в той сам час як брат серед братів, в моральному значенні споглядаючий в обличчя Іншого”17.

В любовному союзі людина позбавляється від свого жорстокосердя – аж до „втрати
себе”18. В подружжі знову підтверджується основоположний задум Бога, який створив „на початку” чоловіка і жінку, щоб вони були „одним тілом”. Той, хто бажає жити в союзі з Богом (втіленим тепер в Ісусі Христі) не може відмовлятися від того, що Бог встановив. Тому християнський подружній союз – союз винятковий, моногамний (такий, що виключає полігамію – багатоженство і поліандрію – багатомужжя), вірний (відмова від подружніх зрад) і нерозривний (відмова від розлучення, яке може вести до наступного одруження)19. В світлі заповідей блаженств і нової праведності Царства Божого , подружжя є союзом, який визначає і віддзеркалює постійну і вірну любов Бога, виражену в Ісусі Христі. Одним із „каменів спотикання” сучасного світу є вимога нерозривності подружжя. Багато хто задає собі питання: як це можливо сьогодні взяти на себе обов ’язки на все життя, коли я не знаю ні свого майбутнього, ні майбутнього мого партнера. Питання ускладнюється тим, що сучасна культура, орієнтуючись на життя сьогоднішнім днем і на змінний світ, принижує значення довгострокових обов’язків. І тим не менше тільки вічна клятва дійсно достойна величі людини, яка хоч і живе у змінному світі, проте володіє силою духа, що захищає людину від рабського підкорення цьому світу.

Висновок
Ситуація, в якій перебуває сьогодні інститут сім’ї, має позитивні і негативні аспекти. З одно го боку ми можемо помітити живе усвідомлення особистої свободи і більшу увагу до якості міжособових стосунків у подружжі. З другого боку – не можуть не турбувати вияви деградації деяких основоположних сімейних цінностей. У джерел негативних явищ лежить часто викривлення самої ідеї подружньої любові.

Усвідомлюючи, що любов чоловіка та жінки, подружжя та сім’я є одними з
найцінніших благ людства, філософія намагається донести своє вчення і запропонувати свою допомогу тим, хто, знаючи ціну любові і подружжя, хоче залишитися їм вірними.

Розгляд проблематики в категоріях „Я” – „Ти”, в катергоріях солідарності і дару,
відкриває нову перспективу осмислення традиційного католицького вчення про
подружню любов. Ця спроба дозволяє наново поглянути на традиційні („консервативні”) цінності сім’ ї, наблизити їх розуміння до сучасної людини. В постмодерному суспільстві, яке іноді здається безпомічним і таким, що втратило стабільні орієнтири, дальша розробка даного питання, безсумнівно, допоможе утвердити сімейні цінності і зміцнити суспільство.

Література:

1 Н. Фишер. Философское вопрошание о Боге. – М.: Христианская Россия, 2004, с. 389.
2 Иоанн Павел II. Апостольское обращение Familiaris Consortio о задачах христианской семьи в
современном мире. – М.: Издательство Францисканцев, 2006, с. 19-21; С. Троицкий. Христианская
философия брака // В. Соловьев. Смысл любви. С. Троицкий. Христианская философия брака. И.
Мейендорф. Брак в Православии. – М.: Путь, 1995 , с. 82-84.
3 Иоанн Павел II. Мысли о земном. – М.: Издательство «Новости», 1992, с. 185.
4 А. Штрукель А. О Славе Божией.- М.: Издательство Францисканцев 1999 , с.109.
5 Иоанн Павел II. Мысли о земном, с. 187; ср. Д. фон Гильдербрант. Сущность христианства. – СПб.:
Алетейа, 1998, с. 464-465.
6 С. С. Аверенцев. София-Логос. Словарь. – К.: Дух і Літера, 2001, с. 118
7 Там же, с. 352.
8 К. В. Пашков. Дарунок та віддяка у контексті християнської та постмодерністської антропології.
Автореферат на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук. – Харків 2006. – 23 с.
9 Штрукель. О Славе Божией , с. 107-108; Иоанн Павел II. Мысли о земном, с.12-14.
10 Фишер. Философское вопрошание о Боге , с. 392.
11 Д.ф. Гільдебранд. Статеве виховання. – Львів: Видавництіо ЛБА, 2000, с. 8-11; Иоанн Павел II.
Familiaris cons ortio, c. 39-48; Иоанн Павел II. Мысли о земном, с.184.
12 К. Вальверде Философская антропология. – М.: Христианская Россия, 2000, с.374.
13 Иоанн Павел II. Мысли о земном, с. 9-20.
14 Д. ф. Гільдебранд. Статтеве виховання. – Львів: Видавництіо ЛБА, 2000., с.2-7.
15 См. Ж. Бодрийяр. Соблазн. – Москва: Ad marginem, 2000.
16 Иоанн Павел II. Familiaris consortio, № 14.
17 Фишер. Философское вопрошание о Боге, с. 393 .
18 Вальверде. Философская антропология, с. 6.
19 Иоанн Павел II. Мысли о земном, с. 184-186.
20 Пор.: Бут. 2, 24.