<?xml version="1.0" encoding="UTF-8"?>
<rss version="2.0"
	xmlns:content="http://purl.org/rss/1.0/modules/content/"
	xmlns:wfw="http://wellformedweb.org/CommentAPI/"
	xmlns:dc="http://purl.org/dc/elements/1.1/"
	xmlns:atom="http://www.w3.org/2005/Atom"
	xmlns:sy="http://purl.org/rss/1.0/modules/syndication/"
	xmlns:slash="http://purl.org/rss/1.0/modules/slash/"
	>

<channel>
	<title>TheoPhil&#187; Церкви Украины</title>
	<atom:link href="http://www.theophil.dobroyer.com/?feed=rss2&#038;tag=%D1%86%D0%B5%D1%80%D0%BA%D0%B2%D0%B8-%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D0%B8%D0%BD%D1%8B" rel="self" type="application/rss+xml" />
	<link>http://www.theophil.dobroyer.com</link>
	<description>«Решать на выцветших страницах постылый ребус бытия» И. Анненский</description>
	<lastBuildDate>Thu, 29 Jan 2015 14:42:42 +0000</lastBuildDate>
	<language>en</language>
	<sy:updatePeriod>hourly</sy:updatePeriod>
	<sy:updateFrequency>1</sy:updateFrequency>
	<generator>http://wordpress.org/?v=3.3</generator>
		<item>
		<title>Католицькі Церкви України у пошуках ідентичності</title>
		<link>http://www.theophil.dobroyer.com/?p=156</link>
		<comments>http://www.theophil.dobroyer.com/?p=156#comments</comments>
		<pubDate>Mon, 28 Nov 2011 20:39:59 +0000</pubDate>
		<dc:creator>Александр Доброер</dc:creator>
				<category><![CDATA[Социология]]></category>
		<category><![CDATA[СТАТЬИ НАУЧНЫЕ]]></category>
		<category><![CDATA[идентичность]]></category>
		<category><![CDATA[Католичество]]></category>
		<category><![CDATA[социология]]></category>
		<category><![CDATA[Церкви Украины]]></category>

		<guid isPermaLink="false">http://www.theophil.dobroyer.com/?p=156</guid>
		<description><![CDATA[У статті аналізуються зміни, які відбуваються в Католицьких Церквах України в останнє двадцятиріччя. Головною метою статті є дослідження змін ідентичності, які відбуваються в РКЦ та УГКЦ. Розглядаються питання церковно-державних відносин, змін в національному складі католицьких церков та особливості еклезіяльного виміру функціонування РКЦ та УГКЦ. Ключові слова: ідентичність, інституціональні трансформації, сучасна ре- лігійність, католицька церква, церква [...]]]></description>
			<content:encoded><![CDATA[<p><a href="http://www.theophil.dobroyer.com/wp-content/uploads/title.jpg"><img src="http://www.theophil.dobroyer.com/wp-content/uploads/title-150x150.jpg" alt="" title="title" width="150" height="150" class="alignleft size-thumbnail wp-image-157" /></a><em>У статті аналізуються зміни, які відбуваються в Католицьких Церквах України в останнє двадцятиріччя. Головною метою статті є дослідження змін ідентичності, які відбуваються в РКЦ та УГКЦ. Розглядаються питання церковно-державних відносин, змін в національному складі католицьких церков та особливості еклезіяльного виміру функціонування РКЦ та УГКЦ. <span id="more-156"></span></p>
<p>Ключові слова: ідентичність, інституціональні трансформації, сучасна ре-<br />
лігійність, католицька церква, церква і держава. </em></p>
<p>УДК 316.347:282(477)<br />
Актуальність теми наукового дослідження соціальної ідентичності релі-<br />
гійних організацій має величезне практичне значення в контексті суспіль-<br />
них трансформацій, які відбуваються в українському суспільстві. Зміна<br />
традиційного суспільно-політичного контексту існування релігійних орга-<br />
нізацій, міграція населення, розширення релігійного поля ставлять тради-<br />
ційні релігійні ідентичності в ситуації нових викликів.<br />
Метою дослідження є висвітлення та аналіз головних аспектів форму-<br />
вання католицької ідентичності на сучасному етапі.<br />
Поняття ідентичності набуло широкого використовування в науці з се-<br />
редини ХХ сторіччя. В соціальних науках воно спочатку було предметом<br />
вивчення психології, а вже пізніше — соціології. В соціологічній думці<br />
розвиток дослідження ідентичності відбувався двома шляхами: як вивчен-<br />
ня персональної ідентичності та вивчення соціальної ідентичності. Значний<br />
внесок в розвиток розуміння соціальної ідентичності внесли праці Г. Тедж-<br />
фела. Пізніше питання соціальної ідентичності розробляли Дж. Тернер,<br />
В. Агєєв, Н. Лєбєдєва та інші. Проблематикою релігійної ідентичнос-<br />
ті серед вітчизняних дослідників займалися В. Єленський, Л. Рязанова,<br />
О. Панков, О. Ворон, Н. Дудар. Однак проблематика ідентичності україн-<br />
ського католицизму — окрім кількох праць, присвячених цій тематиці, —<br />
залишається мало вивченим явищем [4; 8].<br />
Відповідно до самовизначення самої Католицької Церкви вона є товари-<br />
ством віруючих, заснованим Ісусом Христом і побудованим на вірі Апосто-<br />
лів. Христос присутній і діє в ній через Петра та інших Апостолів, наступ-<br />
никами яких є єпископ Риму (Римський Папа) і єпископи усього світу.<br />
Віровчення Католицької Церкви засноване на Святому Письмі, Святому<br />
Переказі і догматах віри, деяки з яких є виключно католицькими. Церква<br />
створюється на основі належності окремих осіб до церковного товариства, </p>
<p>94<br />
яке визнає власне ці цінності. У такому разі прийнято говорити про Ка-<br />
толицьку Церкву в однині, визначаючи її як віросповідання. Однак, вра-<br />
ховуючи літургійну, богословську і правову спадщину окремих Церков, а<br />
також самостійну ієрархічну структуру цих Церков на території України,<br />
можемо говорити про існування двох Католицьких Церков: Української<br />
Греко-Католицької Церкви (УГКЦ) та Римо-Католицької Церква (РКЦ).<br />
Такий самий принцип застосовується державними органами влади, які<br />
розглядають УГКЦ та РКЦ в Україні як дві окреми організації. Такий по-<br />
діл буде застосований і в цій статті. </p>
<p>Проблема ідентичності Католицьких Церков в Україні має три<br />
взаємопов’язані виміри: державний, національний та еклезіяльний. На<br />
думку львівського дослідника Олега Турія, існуючі «труднощі з церков-<br />
ною тотожністю [...] детермінуються суспільною невизначеностю, харак-<br />
терними рисами якої є еклектичність державно-політичного та соціяльно-<br />
економічного устрою, недовершеність процесів націотворення й суспільної<br />
консолідації, історично-культурні й регіональні відмінності, слабкий роз-<br />
виток громадянських інститутів, правова незахищеність, духовне спус-<br />
тошення, деморалізація та інші «плоди» тоталітарного (і ще давнішого)<br />
минулого». Натомість гострота цієї проблеми передусім пов’язана з «кар-<br />
динальністю змін», що відбулися у суспільстві та вимагають адекватної ре-<br />
акції від Церков, десятиліттями відсунутих на маргінес суспільного життя<br />
або насильно вирваних з нього» [12, 35–36]. </p>
<p><strong>Державний вимір ідентичності </strong><br />
Державний вимір ідентичності Католицьких Церков України обумовле-<br />
ний суспільно-політичним контекстом, в якому функціонують ці Церкви.<br />
На рубежі XIII–XIV ст. відбулося ослаблення влади руських правителів,<br />
українські землі потрапили в сферу впливів сусідніх держав — Литви,<br />
Польщі та Угорщини. У той же час в Україні почали створюватися латин-<br />
ські єпископства. Переважно це була Церква німців, поляків, литовців. Піс-<br />
ля приєднання частини польських земель до Російської імперії РКЦ була,<br />
переважно, церквою іноземців. Розвиток Церкви за рахунок інших націй<br />
стримувався, між іншим, на законодавчому рівні. Переміна релігійної при-<br />
належності, вихід з «панівного віросповідання» (православ’я) розглядалися<br />
як кримінальний злочин. Така ситуація існувала до 1905 року, коли було<br />
прийнято закон «Про зміцнення основ віротерпимості», який дещо змен-<br />
шив релігійні «утиски» та вніс в релігійне життя Російської імперії еле-<br />
менти релігійної свободи. Однак ця ситуація тривала недовго. Після Жов-<br />
тневого перевороту церкви в Радянській Росії опинились в дуже скрутному<br />
становищі. Римо-католики пережили страшливі переслідування. Але сама<br />
Церква не була заборонена і продовжувала існувати в радянські часи. Влас-<br />
не завдяки тому, що вона сприймалась як церква екзотичних меншин —<br />
поляків, литовців, вона і проіснувала до часу падіння Радянського Союзу.<br />
Розвиток УГКЦ відбувався іншим шляхом. Наприкінці XVI століття<br />
Київська митрополія опинилася в важкій ситуації, яка складалась з кри-<br />
95<br />
зи Константинопольського патріархату, тиску латинського духовенства,<br />
зростаючої активності протестантів і особливої зацікавленістю Україною<br />
з боку Московської митрополії, яка у 1589 році самочинно проголосила<br />
себе патріархатом. З розділом Польського королівства у другій половині<br />
XVIII століття Україна також була розділена: західні землі (Галичина,<br />
Волинь, Закарпаття) перейшли в юрисдикцію Австрійської імперії. У цій<br />
ситуації Синод Київської Церкви прийняв рішення укласти церковний<br />
союз з Римом. Внаслідок цього була затверджена так звана Берестейська<br />
унія (1596 р.). Внаслідок внутрішнього розколу центральна та східна час-<br />
тина України перейшли під управління московського царя (1654). Неза-<br />
баром і православна Київська митрополія була підпорядкована Москов-<br />
ському Патріархату (1686). З розвитком Російської імперії посилювались<br />
і репресії проти греко-католиків, відбувалося їх насильницьке навернення<br />
до православ’я. Такої політики надалі дотримувався і радянський режим.<br />
У західній частині України, яка і надалі залишалася у складі Речі По-<br />
сполитої, УГКЦ була найголовнішим чинником збереження культурно-<br />
релігійної самобутності українського населення. Однак з приєднанням цих<br />
земель до Радянської України (1939) Сталін негайно почав кампанію зі<br />
знищення УГКЦ. Внаслідок цього УГКЦ на довгі роки була змушена піти<br />
у підпілля. </p>
<p>Кардинальним чином ситуація змінилася у часи «перебудови». Особли-<br />
во важливою подією стало проголошення незалежності України і прийнят-<br />
тя Закону України «Про свободу совісті і релігійні організації» (1991). Він<br />
дав великий поштовх для безперешкодного розвитку релігійного життя.<br />
Вперше УГКЦ отримала можливість розвитку у незалежній українській<br />
державі. </p>
<p>Якщо говорити про державний вимір ідентичності, то не можна по-<br />
годитись із думкою О. Литвиненко, яка в академічному виданні пише:<br />
«На даний час діяльність Римо-Католицької Церкви в Україні в цілому<br />
важко сприймати як таку, що сприяє національній консолідації і духо-<br />
вному відродженню українського народу». Великим спрощенням є також<br />
думка дослідниці, що Римо-Католицька Церква в Україні «є фактично<br />
національною церквою поляків та угорців [...], незважаючи на спроби<br />
адаптуватися до місцевих обставин, зокрема шляхом використання укра-<br />
їнської та російської мов під час богослужінь» [10, 328]. Більш точним є<br />
діагноз Оксани Ворон, яка на підставі уникливого дослідження сучасного<br />
стану Римо-Католицької Церкви стверджує, що «за обов’язок церква вва-<br />
жає виховання свідомого громадянина, активно залученого до соціально-<br />
політичного життя країни» [3, 9]. </p>
<p>Треба розуміти специфіку католицизму (і це стосується як УГКЦ, так<br />
і РКЦ), який — на відміну від православ’я — не визнає ідеї симфонії між<br />
державою і Церквою. У відносинах з державою Церква сповідує взаємну<br />
автономію політичної та еклезіальної спільнот, що не виключає можли-<br />
вості їх співпраці (хоча і різними способами) для особистого і соціального<br />
добра людей [9, 425–427]. Церква підкреслює власне право на юридичне<br />
визнання власної ідентичності, та в цілях запобігання можливих конфлик-<br />
96<br />
тів між державою та Церквою пропонує, спираючись на власний юридич-<br />
ний досвід, стабільні форми відносин, які можуть гарантувати гармонійні<br />
відносини між цими двома інститутами. Існує багато способів вирішення<br />
цього питання. Це і прийняття нової редакції Закону про свободу совісті<br />
і релігійні організації, який мав би «відтворити справедливу концепцію<br />
відносин між Державою та Церквою, яка містить здоровий принцип роз-<br />
межування світської та церковної влади, але разом із тим сприяв співпраці<br />
Церкви та Держави у спільних сферах діяльності для добра громадян» [5,<br />
108–109]. Серед цих засобів дієвою є форма Конкордату між Державою та<br />
Церквою, яка б могла вирішити питання визнання богослов’я універси-<br />
тетською дисципліною, вирішити питання існування католицьких шкіл і<br />
багато інших важливих питань. </p>
<p><strong>Національний вимір ідентичності </strong><br />
Релігія завжди була істотним чинником формування української нації,<br />
мала демаркаційний характер у процесі етнічної ідентифікації: кожен, хто<br />
визнавав католицизм, був поляком, а кожен православний (а пізніше —<br />
греко-католик) — українцем [6, 190]. Важливою особливістю формуван-<br />
ня греко-католицької ідентичності є відокремлення себе від інших націй:<br />
церква ця є моноетнічною українською. Натомість римо-католицька іден-<br />
тичність є більш відкритою на інши етноси. В римо-католицьких церк-<br />
вах можна зустріти представників різних національностей. З 13 єпископів<br />
РКЦ в Україні є єпископи польського, українського, російського, латвій-<br />
ського, угорського та словацького походження. Різних національностей є<br />
також і священики та монахи РКЦ. Хоча, безумовно, переважає кількість<br />
польських священиків і ченців [2]. Тому внутрішня ідентифікація пред-<br />
ставників РКЦ має два головні напрямки: ті, що більш орієнтуються на<br />
польські національно-культурні особливості, і ті, яким притаманне україн-<br />
ське національно-культурне наповнення. Процес українізації РКЦ в Укра-<br />
їні відбувається повільно. Не можна в цьому питанні очікувати ґвалтовних<br />
змін — це було б не реалістично. Але суттєві зміни вже можна побачити:<br />
це і впровадження офіційного перекладу нового Місалу та Літургії годин<br />
українською мовою, це і введення богослужінь українською мовою у римо-<br />
католицьких церквах Львова (який до цього часу вважався незламним<br />
пропольськім бастіоном РКЦ в Україні). Таким чином, можна ствердити,<br />
що сьогодні як в УГКЦ, так і в РКЦ в Україні відбуваються процеси змін<br />
в національній ідентичності. Пов’язані вони, серед іншого, з міграційними<br />
процесами. </p>
<p><strong>Еклезіальний вимір ідентичності </strong><br />
В середині обох католицьких церков в Україні відбуваються процеси<br />
становлення еклезіальної ідентичності. Вони будуються у дискурсі поєд-<br />
нання вселенсько-помісних складових ідентичності. І якщо для РКЦ на-<br />
голос у цьому словосполученні буде ставитись на слові «вселенський», то<br />
97<br />
для ідентичності УГКЦ більш значущим є слово «помісна». Певна напру-<br />
женість між цими двома складовими ідентичності відображається на сто-<br />
сунках між двома Католицькими Церквами в Україні. Так, римо-католикі<br />
доволі часто сприймають греко-католиків як «православних» (якщо йдеть-<br />
ся про устрій Церкви, прагнення УГКЦ отримати статус Патріархату).<br />
Становлення еклезіальної ідентичності РКЦ відбувається доволі м’яко<br />
і спокійно: Церква приймає той вигляд, який вона має у інших країнах<br />
світу, де не зустрічає спротиву з боку держави. Встановлюються єпархії,<br />
функціонує Конференція єпископів РКЦ в Україні. У рамах цього органу<br />
існують різноманітні Комісії, яки мають зробити служіння Церкви більш<br />
ефективним (хоча, треба визнати, цій процес не набув ще належної сили).<br />
В УГКЦ вже впродовж довшого часу існують дві ідентифікаційні тен-<br />
денції: ті, що у богослов’ї, духовності та і літургійних практиках орі-<br />
єнтуються на західне (латинське) християнство, і ті, що орієнтються на<br />
візантийсько-слов’янські витоки української християнської традиції [1].<br />
Ця тенденція посилюється існуванням чотирьох груп впливу в самій<br />
УГКЦ: «катакомбники»; священики і ченці, які приїхали з Заходу; ті,<br />
що перейшли з православ’я; нововисвячені священики [7, 284]. Одночасно<br />
ситуація релігійної свободи покликала до життя інші «українські» Церк-<br />
ви — УАПЦ та УПЦ КП. Формування греко-католицької ідентичності від-<br />
бувається у цьому контексті і вимагає від УГКЦ новаторських практик.<br />
Слід додати, що у формуванні власної еклезіальної ідентичності для<br />
УГКЦ характерною є подвійна опозиція «ми-вони». В опозиції до като-<br />
ликів латинського обряду підкреслюється той факт, що греко-католицька<br />
Церква є складовою частиною давньої Київської Церкви, а тому має бага-<br />
то спільного з православними Церквами України. Натомість у відносинах<br />
з українським православ’ям УГКЦ підкреслює, що одним з підставових<br />
принципів її ідентичності є сопричастя з єпископом Риму [11, 496–501]. </p>
<p><strong>Висновки </strong><br />
Як показав Пітер Бергер, сучасна релігія вже не є чимось «даним» особі<br />
від народження. Вона є продуктом релігійної творчості. Протягом довго-<br />
го часу в соціальних науках ідентичність розглядалась як сутність, яка<br />
притаманна певної спільноті і запевнює її тотожність при будь-яких об-<br />
ставинах. Натомість сучасні концепції ідентичності говорять про те, що<br />
ідентичність належить скоріше до сфери діяльності та позиціонування.<br />
Таким чином, соціальна ідентичність виникає в процесі доволі складного<br />
процесу ідентифікації спільноти. </p>
<p>Вивчення ідентичності Католицьких Церков в Україні — це надзвичай-<br />
но цікава пригода, яка дозволяє досліднику заглибитись у доволі склад-<br />
ний процес формування нових ідентичностей на тлі загальних суспільно-<br />
політичних процесів в молодій українській державі. Сьогодні змінюються<br />
формати бачення релігійних процесів в світі і зокрема в Україні. На думку<br />
проректора Українського католицького університету, Президента Інсти-<br />
туту релігії та суспільства УКУ Мирослава Мариновича, завдяки цьому<br />
98<br />
«на початку третього тисячоліття вперше в історії стає реально можливим<br />
перетворити нашу землю у місце гармонійної зустрічі східних і західних<br />
форм християнства» [11, 513–514]. </p>
<p><strong>Література </strong><br />
1. Беген О. Між візантійством та латинізацією [Електронний ресурс] / Беген О. — Режим<br />
доступу: http://www.patriyarkhat.org.ua/ukr/archive/article;191;392/<br />
2. Бучек М. Нам потрібно більше молитися [Електронний ресурс] / Бучек М. — Режим до-<br />
ступу: http://www.risu.org.ua/ukr/religion.and.society/web-conference/article;18412/<br />
3. Ворон О. П. Особливості розвитку Римо-Католицької Церкви в сучасній Україні. Авто-<br />
реферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. Національ-<br />
ний університет «Острозька академія»/ Ворон О. П.. — Острог, 2007.<br />
4. Ворон О. Етнічна ідентифікація та роль національної домінанти Римо-Католицької Церк-<br />
ви в умовах незалежної України/ Ворон О. // Релігія та соціум. Часопис. — Чернівці,<br />
Чернівецький нац. ун-т, 2010. — № 2(4). — С. 75–78.<br />
5. Етерович М. Святий Престол і Україна / Етерович М. — Київ, 2004. — 224 с.<br />
6. Єленський В. Нація і релігія: Україна у Центрально-Східноєвропейському контексті/<br />
Єленський В. // Віра після атеїзму: релігійне життя в Україні в період демократичних пе-<br />
ретворень і державної незалежності [за ред. М. Томки й О. Турія]. — Львів: Видавництво<br />
УКУ, 2006. — С. 183–212.<br />
7. Єленський В. Релігія після комунізму. Релігійно-соціальні зміни в процесі трансформації<br />
центрально- і східноєвропейських суспільств: фокус на Україні / Єленський В. — К.:<br />
НПУ ім. М. П. Драгоманова, 2002. — 419 с.<br />
8. Кияк С. Ідентичність українського католицизму: генезис, проблеми, перспективи: Моно-<br />
графія/ Кияк С. — Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2006. — 632 с.<br />
9. Компендиум социального учения Церкви. — Paoline, 2006. — С. 425–427<br />
10. Релігія і Церква років незалежності України [за ред. проф. А. Колодного] // Історія релі-<br />
гії в Україні: в 10-ти томах. — Том 10. — Дрогобич: Коло, 2003. — 616 с.<br />
11. Маринович М. Роздуми одного мирянина над проблемою екуменізму / Маринович М. //<br />
Знаки часу: До проблеми порозуміння між церквами [упоряд. З. Антонюк, М. Марино-<br />
вич]. — К.: Сфера, 1999. — 504 с.<br />
12. Турій О. Історичні обставини й тенденції розвитку релігійного життя та міжконфесійних<br />
взаємин у сучасній Україні / Турій О. // Віра після атеїзму: релігійне життя в Україні в<br />
період демократичних перетворень і державної незалежності [за ред. М. Томки й О. Ту-<br />
рія]. — Львів: Видавництво УКУ, 2006. — С. 5–45. </p>
<p>А. В. Доброер<br />
Кафедра социологии Института социальных наук<br />
Одесского национального университета имени И. И. Мечникова,<br />
к. 40, Французский бул., 24/26, г. Одесса-58, 65058, Украина,<br />
тел. 68–60–92<br />
КАТОЛИЧЕСКИЕ ЦЕРКВИ УКРАИНЫ В ПОИСКАХ<br />
ИДЕНТИЧНОСТИ<br />
<strong>Резюме </strong><br />
В статье анализируются изменения, которые происходят в католических Церк-<br />
вах Украины в последнее двадцатилетие. Главной целью статьи является исследо-<br />
вание изменений идентичности, которые происходят в РКЦ и УГКЦ. Рассматрива-<br />
ются вопросы церковно-государственных отношений, изменений в национальном<br />
составе католических Церквей и особенности экклезиологического измерения<br />
функционирования РКЦ и УГКЦ.<br />
Ключевые слова: идентичность, институциональные трансформации, современ-<br />
ная религиозность, Католическая Церковь, Церковь и государство. </p>
<p>A. V. Dobroyer<br />
Sociology Department of Social Sciences Institute<br />
of Odessa National University named after I. I. Mechnikov,<br />
r. 40, Frantsuzsky Boulevard, 24/26, Odessa-58, 65058, Ukraine<br />
CATHOLIC CHURCHES IN UKRAINE IN SEARCH OF IDENTITY<br />
<strong>Summary </strong><br />
In the article the analises changes taking place in the Catholic Church in Ukraine in<br />
the last two decades. The main purpose of the article is to investigate identity changes<br />
that occur in the Roman Catholic Church and the Ukraine Greek-Catholic Church. The<br />
questions of church-state relations, changes in national stock of Catholic Churches and<br />
ecclesial dimension of functioning RCC and UGCC.<br />
Key words: identity, institutional transformation, modern religion, Catholic<br />
Church, Church and State. </em></p>
<p><em>Олександр Доброєр</em><br />
<strong>Вісник Одеського національного університету імені І. І. Мечникова, 2010, Т. 15, вип. 14. С. 94-100</strong></p>
]]></content:encoded>
			<wfw:commentRss>http://www.theophil.dobroyer.com/?feed=rss2&#038;p=156</wfw:commentRss>
		<slash:comments>0</slash:comments>
		</item>
		<item>
		<title>Петр и Андрей: история опрокинутая в вечность</title>
		<link>http://www.theophil.dobroyer.com/?p=16</link>
		<comments>http://www.theophil.dobroyer.com/?p=16#comments</comments>
		<pubDate>Sat, 05 Nov 2011 21:09:36 +0000</pubDate>
		<dc:creator>Александр Доброер</dc:creator>
				<category><![CDATA[Богословие, философия и религиоведение]]></category>
		<category><![CDATA[СТАТЬИ НАУЧНЫЕ]]></category>
		<category><![CDATA[межконфессиональный диалог]]></category>
		<category><![CDATA[примирение]]></category>
		<category><![CDATA[Церкви Украины]]></category>
		<category><![CDATA[Экуменизм]]></category>

		<guid isPermaLink="false">http://www.theophil.dobroyer.com/?p=16</guid>
		<description><![CDATA[Актуальность &#171;иконы&#187; святых Апостолов в фокусе проблем украинских церквей Доклад, прочитанный на Третьем коллоквиуме «Апостолы Петр и Андрей – икона будущего», который прошел в Бозе (Италия) с 25 по 28 октября 2007 года. Раскрыта тема взаимоотношения православных и католических Церквей Украины в свете социально-политических процессов в стране. В 1991 году я поступил на богословский факультет [...]]]></description>
			<content:encoded><![CDATA[<p><a href="http://feofil.files.wordpress.com/2011/10/474-651-large.png"><img class="alignleft size-thumbnail wp-image-102" title="474-651-large" src="http://feofil.files.wordpress.com/2011/10/474-651-large.png?w=150" alt="" width="150" height="150" /></a><strong>Актуальность &laquo;иконы&raquo; святых Апостолов в фокусе проблем украинских церквей</strong></p>
<p>Доклад, прочитанный на Третьем коллоквиуме «Апостолы Петр и Андрей – икона будущего», который прошел в Бозе (Италия) с 25 по 28 октября 2007 года. Раскрыта тема взаимоотношения православных и католических Церквей Украины в свете социально-политических процессов в стране.</p>
<p>В 1991 году я поступил на богословский факультет Люблинского Католического Университета. Узнав, что я из Одессы, мой польский однокурсник задумался на мгновение, а потом произнес: &laquo;Одесса, Одесса&#8230; Ах, это в Крыму! Значит ты из Грузии?!&raquo;.<span id="more-16"></span></p>
<p>Эта комическая ситуация является наглядной иллюстрацией того как в начале 90-х годов прошлого столетия в умах значительной части европейцев Украина представляла собой некое размытое пятно на карте СССР, мало чем отличающиеся от других &laquo;братских республик&raquo; Советского Союза&raquo;.</p>
<p>Однако прошло совсем немного времени, и Украина оказалась в центре внимания мирового сообщества. Стремительное развитие вышедшей из подполья Украинской Греко-Католической Церкви (УГКЦ), возрождение Украинской Автокефальной Православной Церкви (УАПЦ), сложные процессы внутри Русской Православной Церкви, завершившиеся созданием Украинской Православной Церкви в единстве с Московским Патриархатом (УПЦ) и Украинской Православной Церкви Киевского Патриархата (УПЦ КП) &#8212; все это существенным образом повлияло на религиозную карту Европы. &laquo;Украинский вопрос&raquo; стал самым острым вопросом католическо-православного диалога на уровне Международной богословской комиссии, отодвинув даже на второй план вопрос папского примата. События так называемой &laquo;оранжевой революции&raquo; показали, что &laquo;украинский вопрос&raquo; имеет не только экклезиологическое, но и культурное и геополитическое значение для дальнейшей судьбы европейского континента.<br />
<strong>1. Украина и экклезиологические проблемы современности</strong><br />
<em><strong> 1. 1. Историко-экклезиологический аспект</strong></em></p>
<p>Существует несколько составляющих, позволяющих говорить об уникальном характере Христовой Церкви в Украине.</p>
<p>Во-первых, само крещение пришло к нам как бы двумя путями. Официально, Украина приняла крещение от Константинополя во времена правления князя Владимира в 988 г. Именно тогда Киевская Русь вошла в круг европейской цивилизации, разделив ее идеалы и ценности. Однако христианизация земель, вошедших впоследствии в состав современной Украины, происходила фактически с момента возникновения христианства. В крымские каменоломни ссылались бесчисленные узники Римской империи, среди которых было и немало христиан. Известно, что здесь завершили свой земной путь два наследника Апостола Петра на Римской кафедре &#8212; Климент I и Мартин I. Латинские священники работали в генуэзских городах, существовавших на территории Крыма. В разное время латинские епархии существовали в Феодосии, Керчи, Судаке, Херсонесе1.</p>
<p>Вместе с тем с древних времен на землях Украины живет благочестивое предание о посещении этих земель Апостолом Андреем. Об этом повествуется в одной из древнейших летописей &#8212; Киево-Печерском Патерике. Летопись говорит, что Апостол Андрей посетил места, где впоследствии был основан Киев, и предсказал возникновение этого города. За несколько дней до приезда в Италию, в Бозе, мне довелось выступать на конференции в Алуште &#8212; одном из самых южных городов Украины, расположенном в Крыму на берегу Черного моря. Здесь, неподалеку от города, в лесном заповеднике есть источник святого Андрея Первозванного. Возле источника &#8212; фундамент разрушенного византийского храма. Ежегодно в день памяти святого на этом месте совершается Божественная Литургия. И даже если эти повествования не более чем благочестивая легенда &#8212; это лишь дополнительное подтверждение того почитания, которым окружена личность Первозванного Апостола на землях Украины.</p>
<p>Вторая уникальная черта украинского христианства состоит в том, что, приняв крещение от наследников Апостола Андрея, то есть Константинопольской Церкви, Киевская Церковь сохраняла верность также и наследникам Апостола Петра, пребывая в общении веры и таинств с Римской Церковью. Еще спустя столетия после 1054 года на Руси не осознавали, что наследники галлилейских братьев Петра и Андрея пребывают в схизме.2. Этот уникальный статус Киевской Церкви, пребывшей одновременно в общении веры и таинств с Константинополем и Римом, продолжалась фактически до конца XVI века.</p>
<p>В-третьих, значение Киевской Церкви определяется тем, что Киевская Русь стала христианской колыбелью народов Восточной Европы. Во время своего визита в Украину в июне 2001 года Папа Иоанн Павел II сказал, что, приняв Благую Весть, Украина стала &laquo;матерью славянского христианства Восточной Европы&raquo;, где &laquo;Днепр стал почти &#8216;Иорданом Украины&#8217;, а столица Киев &#8216;Новым Иерусалимом&#8217;, матерью славянского христианства Восточной Европы&raquo;3. Евангелизаторы, вышедшие из этих земель &laquo;на протяжении столетий были &#8216;Иоаннами крестителями&#8217; народов, населяющих эти земли&raquo;4. &laquo;С Киева начало расцветать эта христианская жизнь, которую произрастило Евангелие сперва на землях древней Руси, затем на территориях Восточной Европы, а со временем, за Уралом, на просторах Азии. Таким образом, Киев, в определенном смысле, сыграл роль &#8216;Господнего предтечи&#8217; среди многочисленных народов, к которых, выходя отсюда, позднее дошла благая весть о спасении&raquo;5.<br />
<em><strong>1. 2. Геополитическая ситуация</strong></em></p>
<p>Украина в пределах своих нынешних границ существует с 1954 года. Сегодня в ее составе можно вычленить три основных отличных друг от друга региона. В Юго-Восточный регион входят территории, заселенные русскими и русифицированными украинцами. Эти земли (Левобережная Украина, Крым) с XVI столетия находились в составе Российской империи. Религией большинства жителей этого региона являлось православие. Этнический состав населения и популярные здесь пророссийские настроения способствуют тому, что наиболее уверенно чувствует себя здесь Украинская Православная Церковь в каноническом союзе с Московским Патриархатом [УПЦ (МП)]. Она получает поддержку местных структур власти и активно противостоит другим конфессиям. В этом регионе значительно выросло число протестантских общин (в Донецкой и Запорожской областях их численность сравнялась с численностью православных). Эта территория пережила наибольшее влияние коммунизма и атеизма.</p>
<p>В Центральном регионе (земли Правобережной Украины, вошедшие в состав Российской империи в конце XVIII столетия) позиции УПЦ (МП) достаточно прочны. Однако здесь она испытывает давление с различных сторон. Украинская Православная Церковь Киевского Патриархата [УПЦ (КП)] и Украинская Автокефальная Православная Церковь (УАПЦ) обращаются &#8212; и, нужно сказать, результативно &#8212; к национальным чувствам украинцев и пропагандируют идею создания независимой Поместной Церкви. Хотя общее число приходов УПЦ (КП) и УАПЦ не превышает числа приходов УПЦ (МП), разница между этими цифрами гораздо меньше, чем на Востоке страны.</p>
<p>Западный регион составляют земли, в разное время входившие в состав Австро-Венгерской империи, Польши и Румынии. Окончательно все они вошли в состав СССР в начале 1950-х годов. На этой территории большинство христианских общин &#8212; католические (латинского и греко-византийского обряда), есть и православные, и протестантские общины.<br />
<em><strong>1. 3. &laquo;Лаборатория веры&raquo;</strong></em></p>
<p>На сегодняшний день, по образному выражению Папы Иоанна Павла II, Украина является уникальной &laquo;лабораторией веры&raquo;6. С одной стороны (в отличие от стран-соседей &#8212; Россия, Румыния, Беларусь, Словакия) здесь не существует монополии на пастырскую работу среди исторически православного населения: за него борются три Православные Церкви [УПЦ (МП), УПЦ (КП) и УАПЦ]. С другой стороны, в последние годы значительно выросло влияние на украинское общество Католической Церкви. Она, по словам Иоанна Павла 2, имеет в Украине &laquo;особо привлекательный вид&raquo;, поскольку существует в виде церквей двух обрядов: римско-католического и византийско-украинского. Это многообразие традиций, по мнению Папы, обогащает лик Вселенской Церкви и поощряет к взаимному уважению и взаимообогащению. Вместе с тем УГКЦ, а также три православные Церкви (УПЦ, УПЦ КП и УАПЦ) являются наследницами так называемой Киевской Церкви.</p>
<p>Такая ситуация предполагает ведение активного экуменического диалога. Однако еще до недавнего времени такой диалог был весьма затруднителен.</p>
<p>Во-первых, еще со времен Советского Союза слово &laquo;экуменизм&raquo; ассоциируется с международной политикой Кремля 60-80-х годов. Именно под давлением Кремля на Ассамблеях Всемирного Совета Церквей чаще говорилось о защите мира во всем мире, чем о защите прав верующих в самом СССР. Из-за такого инструментального подхода к экуменизму само это понятие ассоциируется в сознании многих украинских христиан с &laquo;интригами Москвы&raquo;.</p>
<p>Вторая причина &#8212; те изменения, которые произошли в Католической Церкви после Второго Ватиканского Собора, выдвинувшего ее в число лидеров международного экуменического движения. Однако свойственная католичеству экклезиологическая модель, предполагающая признание первенства (примата) Папы, отличается от понимания Церкви православными и протестантами. Это дает основание антикатолическим настроенным украинцам считать экуменизм &laquo;ватиканской интригой&raquo;.</p>
<p>Третьей причиной, по которой украинцы отрицательно относятся к экуменизму, являются политические перемены, происшедшие в стране после распада советской империи. Изменение политического status quo, вызвавшее грандиозные межконфессиональные конфликты, наглядно показало, что прежние экуменические инициативы имели скорее политический, чем богословский подтекст7.</p>
<p>Вместе с тем в последние годы произошли некоторые изменения в этой сфере. На базе некоторых научных центров созданы площадки для &laquo;научного экуменизма&raquo;, на которых собираются богословы различных церквей для обсуждения актуальных вопросов истории и современности. В рамках духовного экуменизма следует отметить деятельность локальных межконфессиональных духовных советов, действующих практически во всех регионах Украины. Важной (хотя далекой от совершенства) является деятельность Всеукраинского совета Церквей и религиозных организаций, действующего с 4 декабря 1996 года. Все это &#8212; весьма обнадеживающие факты. Тем не менее, в современной Украине экуменизм находится на начальной стадии развития. Констатируя наличие в религиозной жизни украинского общества ряда локальных экуменических инициатив, нельзя не отметить тот факт, что официальные представители Церкви и большинство верующих не отдают себе отчета в том, какие задачи ставит перед собой экуменическое движение, на чем основан экуменизм, и какое место он занимает в системе ценностей современного христианина.</p>
<p>В Украине как в фокусе обострились экклезиологические проблемы современности. Их решение способно дать ключ к разрешению многих спорных вопросов церковной жизни. Современный экуменический диалог в Украине погряз в экклезиологических проблемах (вопросах каноничности, права на существование УГКЦ и т. п.), являясь примером своей неэффективности. Это склоняет украинских экуменистов искать иных путей выхода из сложившейся ситуации. Полезным здесь может оказаться модель &laquo;возврата к источникам&raquo; экуменизма. Экуменическое движение родилось как движение &laquo;практическое&raquo;. Такой подход может дать начало выходу из кризиса. В этом контексте чрезвычайно важным представляется прочтение истории наших Церквей в контексте возврата к корням наших общин. Это требует от нас перехода из плоскости истории к метаистории.</p>
<p><em><strong>2. Икона будущего</strong></em></p>
<p>Учитывая сказанное, представляется весьма удачной тема, избранная организаторами встречи: личности Апостолов Петра и Андрея как иконы будущего. Кажется, что рассмотрение проблемы с точки зрения &laquo;иконичности&raquo; Апостолов дает нам верный и действенный герменевтический ключ к тайне разделения и единства Церкви. Икона не отображает эмпирической реальности. Икона являет историю, опрокинутую в эсхатон. Икона &#8212; это окно в Царствие Божие, но также и взгляд на нас с перспективы Царствия8. Попробуем взглянуть на проблему православно-католических отношений через &laquo;иконический&raquo; образ наших Апостолов.</p>
<p><strong><em>2.1 &laquo;Мы нашли Мессию&raquo;</em></strong></p>
<p>По скупым, но достаточно емким и значимым евангельским свидетельствам, мы можем восстановить &laquo;историю&raquo; двух галилейских братьев, чью жизнь изменила встреча с Галилеянином. Оба брата предстают перед нами в эсхатологическом контексте.</p>
<p>Андрея мы встречаем искренним, пламенным юношей. Он живет в эсхатологическом напряженном ожидании скорого прихода Мессии. Именно поэтому мы находим его среди учеников Иона Крестителя. Возможно, и к Иоанну он присоединился, потому, что, как и многие его современники, считал его Мессией (ср. Лк 3, 15). Но когда Андрей слышит от учителя: &laquo;Вот Агнец Божий&raquo;, &#8212; он идет за Иисусом и остается у Него целый день (Ин 1, 35-39). А, возвратившись к Симону, он возвещает: &laquo;Мы нашли Мессию, что значит Христос&raquo;. И это Андрей ведет Симона к Христу, Который нарекает его Петром. (Ин 1, 41-42) Одно из обоснований примата Петра в католическом догматическом богословии зиждется на тексте Мф 16, 16, где Петр исповедует Иисуса Христом. Иоанново же свидетельство интересно тем, что это Андрей первым исповедует Иисуса как Христа. Это он приводит Петра к Господу. Христос призывает их, и братья оставляют сети, чтобы сделаться &laquo;ловцами человеков&raquo; (Мф 4, 19).</p>
<p>Далее мы вновь видим Андрея в эсхатологическом контексте. Иисус творит чудо насыщения пяти тысяч людей, а Андрей как бы подталкивает Его к исполнению чуда. Он указывает Христу на мальчика, у которого пять хлебов ячменных и две рыбы (Ин 6, 8-9). Как убедительно показывает кардинал Вальтер Каспер в своем фундаментальном труде &laquo;Иисус Христос&raquo;, &laquo;Иисусовы чудеса так же, как и Царствие Божие, являются эсхатологическими феноменами, направленными в будущее&raquo;9. Вскоре сами Петр и Андрей станут насыщать Благой Вестью тысячи жаждущих людей по всему Средиземноморью и Скифии. Впоследствии Андрей выступает переводчиком между группой эллинов и Христом (Ин 12, 23-34). Он пользуется большим авторитетом и в первоапостольской Церкви (Деян 1, 13).</p>
<p>Петр, как и его брат, горяч, темпераментен. В нем чувствуется внутренняя сила, твердость духа. Потому Иисус нарекает его Петром (скалой, камнем). На этом же камне Он желает утвердить Церковь Свою (Мф 16, 18). Он пребывает с Иисусом на горе Фавор во время Преображения (Мф 17, 1-8). Он перечит Христу, когда Тот желает омыть ему ноги на Тайной Вечери (Ин 13, 8-9). Он бросается с мечом защищать Христа в Гефсиманском саду (Ин 18, 10). Он говорит, что никогда не оставит Христа и вскорости трижды отрекается от Него. Господь даровал ему этот опыт слабости и несовершенства, чтобы он, некогда обратившись, укреплял братьев вере (Лк 22, 32).</p>
<p>Таким образом, Священное Писание представляет нам некий архетип взаимоотношений святых галилейских братьев &#8212; своеобразный библейский &laquo;Томос Агапис&raquo;. Миссия Андрея &#8212; указать братьям на Христа, привести их к Господу; миссия Петра &#8212; некогда обратившись, утверждать братьев в вере.</p>
<p><em><strong>2. 2. Свидетели Христовой силы</strong></em></p>
<p>Хотя Священное Писание молчит на эту тему, но Священное Предание говорит нам, что Андрей и Петр приняли мученический венец за Христа ради. Отличительным признаком Христова ученика является его готовность засвидетельствовать свою веру крестом мученичества. &laquo;Крест не есть ужасный конец счастливой набожной жизни, наоборот, он стоит в начале единения с Иисусом Христом. Каждый призыв Христа ведет к смерти&raquo;10. Этим словам протестантского богослова-мученика прошлого века созвучны слова современного католического богослова: &laquo;Любой христианин родился для того, чтобы быть мучеником, и именно мученичество творит христиан&raquo;11. Своею жизнью Андрей и Петр засвидетельствовали эту великую истину. Они отдали жизнь за свое стадо ради Христа. Приняв крещение &#8212; от Петра ли, Андрея ли, Павла или иного Христова ученика, &#8212; все мы и каждый из нас по отдельности стал причастником смерти и воскресения Христа. В призыве следовать за Христом уже имманентно содержится призыв сойти вместе с Ним &laquo;в человеческий ад, чтобы стать свидетелем Его воскресения и Его света. Каждый крещеный, подобно Христу, носит на себе сокрытый стигмат преданности и заботы о судьбах всех, кто нуждается в избавлении и спасении&raquo;12.</p>
<p>Для каждого человека естественным является желание сохранить свою жизнь. Если же человек посвящает ее ради Христа и за веру, то это свершается силою Духа Святого. Поэтому мучеников можно считать подлинными pneumatophoroi &#8212; носителями Духа.</p>
<p>Дух-Параклет (Утешитель-Предстатель), Податель жизни (Zoopoion) и Всесвятой (Panagion), созидает и обогащает Церковь свидетельством мучеников и других свидетелей веры (то есть, святых). Тем самым, свидетельство мучеников становится подлинной параклезой, знаком присутствия Святого Духа в Церкви. Параклеза обозначает также &laquo;утешение&raquo;, то есть, укрепление христиан в их &laquo;жизни в Духе&raquo;.</p>
<p>И католики, и православные на территориях, оккупированных в ХХ столетии бесчеловечными режимами, дали красноречивое свидетельство веры. В свидетельстве мучеников, принадлежащих различным Церквам и церковным общинам, нам открывается подлинное действие Святого Духа в этих Церквах. Понятно, что их свидетельство мученичества (то есть, подлинная martyria) является общим наследием Христовой Церкви, несмотря на все еще существующее среди христиан разделение. Более того, их свидетельство может быть подлинной параклезой среди тех трудностей, которые все еще имеют место во взаимоотношениях между христианами. Об этом Иоанн Павел II писал еще в Апостольском Послании Свет Востока, обращая внимание на то, что &laquo;все едины в этих мучениках: в Риме, на &laquo;Горе крестов&raquo; и на Соловецких островах, и столь многих других лагерях уничтожения. Объединенные тенью мучеников, мы не можем не быть едиными&raquo;13. Эта мысль наследника Апостола Петра созвучна мыслям духовного сына Апостола Андрея, Патриарха Варфоломея, говорившего об &laquo;экуменизме преследуемых&raquo; во времена тоталитарных режимов14</p>
<p>Вслед за этими свидетелями веры победным путем, что ведет от Голгофы к Светлой Пасхе, прошли и другие христиане, &laquo;поддержанные Божией благодатью&raquo;. Путь этот является путем прощения и примирения. &laquo;Их мученичество является могучим призывом к примирению и единству. Это экуменизм мучеников и исповедников веры, который показывает христианам двадцать первого века путь единства. Так пусть же их жертва станет конкретным жизненным учением&raquo;, &#8212; говорил святейший Отец Иоанна Павел II во время своего паломничества в Украину15.</p>
<p>Мученики напоминают нам о том, что уже сегодня, несмотря на свои разделения, &laquo;петровы&raquo; и &laquo;андреевы&raquo; последователи Христа реальным, хоть еще далеким от совершенства образом участвуют в общении святых &#8212; communio sanctorum. Помня об этом, надлежит выразить искреннее пожелание, чтобы свидетельство это стало также призывом к усиленной и терпеливой &laquo;эпиклезе единства&raquo;, т. е. призыванию Духа Святого, который единственный может приблизить время полноты церковного общения16.</p>
<p>Через дар мученичества для наших Церквей нам вновь открывается истина (очевидная для Петра, Андрея и других Апостолов, но часто преданная забвению в наших церквах), что смысл евангельской проповеди состоит не в передачи догматических доктрин, моральных предписаний и канонических установлений, но в провозглашение и манифестация эсхатологического пасхального события. Благовестник сосредоточен не на прошлом, но устремлен в будущее. Он &laquo;опрокидывает&raquo; историю в реальность Царствия Божия; он открывает &laquo;эсхатологическое господство Воскресшего над миром, и тем самым освобождает человека в вере и надежде к полноте спасения&raquo;17.</p>
<p><em><strong>2. 3. На пути к Евхаристическому общению</strong></em></p>
<p>Икона своими корнями уходит в евхаристический опыт Церкви. Говоря о единстве Церкви, мы не можем обойти стороной вопрос Евхаристического сопричастия (communio) Церквей Востока и Запада. И здесь снова мы должны обратиться к внятной для первых христиан перспективе &#8212; переживания своей веры как эсхатологического исполнения/свершения истории. Это переживание веры было свойственно и духовному опыту христиан в немецких концлагерях и советских &laquo;гулагах&raquo;, где православные и католики исповедовали и причащали друг друга.</p>
<p>Эсхатологическое переживание современности делает христианина чутким на &laquo;дар Христа&raquo; и &laquo;дар брата&raquo;. По мнению выдающегося русского православного богослова ХХ века отца Александра Шмемана, христианство, утратившее &laquo;эсхатологическую&raquo; перспективу, вырождается в законничество18. А известный польский католический богослов, многолетний участник Международной смешанной богословской комиссии по православно-католическому диалогу о. Вацлав Гриневич утверждает, что спасительным для нас будет размышление о вере в категориях дара. &laquo;Мышление о вере как Божием даре возносит нас от размышлений о вере ортодоксальной и полной, и вере неортодоксальной и неполной. Новый Завет говорит не только о &laquo;едином теле&raquo;, &laquo;едином Духе&raquo;, &laquo;едином Господе&raquo;, и &laquo;едином Боге&raquo;, но также и о &laquo;единой вере&raquo;, &laquo;едином крещении&raquo;, &laquo;единой надежде&raquo; (Еф 4, 4-6). Отношения между таинствами и верой необходимо понимать, прежде всего, в категориях нераздельного Божиего дара, уделяемого Духом всем без меры19 . В этом случае, продолжает далее люблинский богослов, &laquo;разнообразие формул, существующих в разных церквах и традициях, не означает само собой расхождений в догматическом содержании веры. Формулы эти &#8212; во всем своем разнообразии &#8212; являются выражением, прокламацией и празднованием одной и той же тринитарной веры. Необходимо, чтобы каждая из Церквей могла распознать ее в этих формулировках и признать ее выражением апостольской веры. Это было бы признанием тождественности веры, передаваемой в каждой из Церквей, признание тождественности мистерии спасения, реализующейся в каждой из них, а тем самым тождественности самой мистерии Христовой Церкви как таковой. Общение в вере является не только условием сакраментальной жизни, но также ее плодом и результатом &#8230;. Если другие Церкви признают в совершении таинств данной поместной Церкви тождественность своей собственной веры, то тем самым они переживают в ней укрепление. Сакраментальная жизнь служит укреплению общения веры между Церквами&raquo;20.</p>
<p>Отец Гриневич напоминает, что в периоды разногласий в первом тысячелетии, участники соборов, прежде чем приступить к соборным дебатам, совместно служили Евхаристическую Литургию. Евхаристия была не только следствием выражения единства Церкви, но и имела исцеляющее, терапевтическое значение.<br />
Устремляясь на встречу Грядущему Господу</p>
<p>Очевидно, что примирение &#8212; дело непростое. Однако нам вновь и вновь необходимо возобновлять &laquo;диалог любви&raquo;, начатый более 40 лет тому назад блаженной памяти Патриархом Константинопольским Афинагором и Папой Павлом VI. &laquo;Сейчас мы находимся на таком этапе диалога, когда речь идет о том, чтобы понять другого так, как он понимает сам себя, и выслушать его в простоте и чистоте сердечной, чтобы уловить, что в его откровении не подлежит изменению&raquo;21. Такой диалог становится для нас &laquo;школой доверия и мудрости сердца&raquo;22.</p>
<p>&laquo;На протяжении последних столетий нагромоздилось множество стереотипов мышления, обид и нетерпимости, &#8212; говорил Папа во время Божественной Литургии на львовском ипподроме 27 июня 2001, обращаясь к христианам Украины. &#8212; Единственное, что может освободить этот путь, &#8212; это забвение прошлого, просьба о прощении и прощение друг друга за нанесенные и полученные обиды, при безмерном доверии обновляющему действию Святого Духа&raquo;23. Сам Понтифик дал тому прекрасное свидетельство, неоднократно принеся покаяние за грехи чад Католической Церкви. Ступив на землю Украины, Папа произнес такие слова: &laquo;К сожалению, были также и печальные периоды, когда икона Христовой любви была затемнена: пав ниц перед Господом, единым для всех, признаем нашу вину. Прося прощения за ошибки, совершенные в далеком и близком прошлом, и мы, со своей стороны, заверяем в прощении совершенных против нас несправедливых деяний. Моим самым искренним желанием, исходящим из моего сердца, является то, чтобы ошибки прошлого не повторились в будущем. Мы призваны быть Христовыми свидетелями и быть ими совместно. Пусть же воспоминания прошлого не тормозят сегодня прогресса на пути взаимного познания, который способствует братству и сотрудничеству&raquo;. В этом же духе было выдержано покаянное слово кардинала Гузара. Следуя Господнему совету прежде примириться с братом, а затем приносить свой дар Богу, кардинал Любомир Гузар от лица всей своей Церкви испросил прощения у Бога и братьев за все, чем согрешили на протяжении столетий верные Украинской Греко-Католической Церкви, и простил все причиненные им обиды. По словам кардинала, сделал он это для того, чтобы не тяготело над нами страшное прошлое и не осложняло нашей жизни.</p>
<p>Возможно ли желанное единство? Как бы отвечая на этот вопрос, еще во время своей первой речи в аэропорту &laquo;Борисполь&raquo; 23 июня 2001 г. Папа сказал:&raquo;Мир стремительно изменяется: то, что было немыслимо еще вчера, сегодня становится реальностью. Христос призывает всех нас оживить в сердце чувство братской любви. Полагаясь на любовь, с Божией помощью можно преобразить мир&raquo; (5).</p>
<p>В конце концов, нужно отдавать себе отчет в том, что Церковь существует не для самой себя, но для мира. В догматическом постановлении о Церкви Свет народам говорится, что Церковь является таинством, то есть видимым и действенным знамением единства между Богом и людьми, а через то знаком единства среди всех людей (1). Непримиренные христиане не могут быть посланцами примирения и покоя в мире преисполненном ненависти.</p>
<p>Христианские Церкви восточной и западной традиции призваны помочь понять современному обществу &#8212; в Украине, России, Беларуси, по всему лицу земли, &#8212; что &laquo;существование другого является благословением&raquo;24. Сначала эту истину должны усвоить сами Церкви &#8212; иерархи и верные, чтобы затем суметь свидетельствовать о ней. Невозможно недооценить или утратить этот шанс. Необходимо приветствовать любые инициативы, которые служат делу сближения и примирения христиан в духе взаимоуважения.</p>
<p>Вознесем же наши молитвы к Господу истории, чтобы опыт святых Братьев Андрея и Петра, переживавших свою веру как осуществление эсхатологической полноты &laquo;последних времен&raquo;, открыл нашим Церквам путь от &laquo;общины братьев&raquo; к &laquo;братству князей&raquo; Церкви25.</p>
<p><strong>Примечания</strong></p>
<p>1 Лиценбергер О.А. Римско-католическая церковь в России: история и правовое положение. &#8212; Саратов: Поволжская Академия государственной службы, 2001, с. 26.</p>
<p>2 В. Гринєвич. Минуле залишити Богові. Унія та уніатизм в екуменічній перспективі. Львів: Свічадо 1998, с. 14-17.</p>
<p>3 Проповедь во время Божественной Литургии византийско-украинского обряда. Киев, спорткомплекс &laquo;Чайка&raquo;, 25 июня 2001 г., 4.</p>
<p>4 Проповедь во время торжественной Святой Мессы латинского обряда. Киев, спорткомплекс &laquo;Чайка&raquo;, 24 июня 2001 г., 7.</p>
<p>5 Там же, 3.</p>
<p>6 Речь во время встречи с молодежью перед церковью Рождества Богородицы. Львов, Сихов, 26 июня 2001 г., 1.</p>
<p>7 См.: Маринович М. Екуменічні проблеми в Україні: аналіз історії та перспективи // Примирення. Україна в Граці / Ред. М. Маринович. &#8212; Львів: Cвічадо, 1999. &#8212; С. 174-177.</p>
<p>8 Cр. И. Языкова. Богословие иконы. &#8212; М.: Издательство Общедоступного Православного Университета, 1995. &#8212; С. 31-32.</p>
<p>9 В. Каспер. Ісус Христос. Пер. з нім. &#8212; Київ: Дух і Літера, 2002. &#8212; С. 124.</p>
<p>10 Д. Бонхёффер. Следуя Христу. Пер А. Копейкина. б.м.и. 1992, с. 55.</p>
<p>11 Р. Ечерегай. Істинний Бог, Істинна людина. Пер. з франц. В. Кащенко. &#8212; Київ: Дух і Літера, 2005, с. 163.</p>
<p>12 W. Hryniewicz. Nasza Pascha z Chrystusem. &#8212; Lublin: TN KUL, 1987. -S. 301.</p>
<p>13 Orientale Lumen, 19.</p>
<p>14 O. Clement. Prawda was wyzwoli. Rozmowy z Patriarcha ekumenicznym Bartolomejem I. &#8212; Warszawa: Verbinum 1998. &#8212; S. 181.</p>
<p>15 Проповедь во время Божественной Литургии византийско-украинского обряда и беатификации украинских мучеников и сестры Йосафаты Гордашевской. Львов, иподром, 27 июня 2001 г., 4.</p>
<p>16 См. подробнее: Гаек С. Экуменическое свидетельство мучеников // Единъ Господь. На путях к единству христиан / Ред. С. Гаек; Пер. А. Доброера. &#8212; Люблин, 1996. &#8212; С. 119-126.</p>
<p>17 Hryniewicz. Nasza Pascha z Chrystusem. S. 191.</p>
<p>18 Прот. А. Шмеман. Дневники 1973-1983. &#8212; Москва: Русский путь 2005. &#8212; С. 571</p>
<p>19 W. Hryniewicz. Hermeneutyks dialogu. &#8212; Opole: Wydawnictwo sw. Krzyza, 1998. &#8212; S. 246.</p>
<p>20 Там же. S. 247.</p>
<p>21 Митрополит Георгий (Ходр). Призыв Духа. Пер с фр. &#8212; Киев: Дух и Літера 2006. &#8212; С. 274.</p>
<p>22 W. Hryniewicz. Kosciol jest jeden. &#8212; Krakow: Znak, 2004. S. 421-422.</p>
<p>23 Проповедь во время Божественной Литургии византийско-украинского обряда и беатификации украинских мучеников и сестры Йосафаты Гордашевской. Львов, иподром, 27 июня 2001 г., 4.</p>
<p>24 W. Hryniewicz. Myslec razem z innymi. Doswiadczenie teologa w dialogu z prawoslawiem // P. Jaskola (red.). Tozsamosc i dialog. &#8212; Opole, 1997. &#8212; S. 42.</p>
<p>25 Hryniewicz. Kosciol jest jeden. &#8212; S. 250.</p>
<p><a href="http://www.standrews.ru/index-ea=1&amp;ln=1&amp;chp=showpage&amp;num=1439">http://www.standrews.ru/index-ea=1&amp;ln=1&amp;chp=showpage&amp;num=1439</a></p>
]]></content:encoded>
			<wfw:commentRss>http://www.theophil.dobroyer.com/?feed=rss2&#038;p=16</wfw:commentRss>
		<slash:comments>0</slash:comments>
		</item>
		<item>
		<title>St. Apostle Andrew and Ukraine: History Actual Now</title>
		<link>http://www.theophil.dobroyer.com/?p=415</link>
		<comments>http://www.theophil.dobroyer.com/?p=415#comments</comments>
		<pubDate>Mon, 10 Oct 2011 06:35:42 +0000</pubDate>
		<dc:creator>Александр Доброер</dc:creator>
				<category><![CDATA[Богословие, философия и религиоведение]]></category>
		<category><![CDATA[СТАТЬИ НАУЧНЫЕ]]></category>
		<category><![CDATA[ecumenical dialog in Ukraine]]></category>
		<category><![CDATA[St.Andrews]]></category>
		<category><![CDATA[Апостол Андрей]]></category>
		<category><![CDATA[Церкви Украины]]></category>
		<category><![CDATA[Экуменизм]]></category>
		<category><![CDATA[Экуменический диалог]]></category>

		<guid isPermaLink="false">http://www.theophil.dobroyer.com/?p=415</guid>
		<description><![CDATA[The Christians of Ukraine nurture over centuries a pious devotion to the First-called Apostle Andrew. In honor of his name were named monasteries and churches; his name bore Princes of Rus’ and monks. The Council of Kyiv 1629 proclaimed him Apostle of Ukraine (1). In memory of the St. Andrew’s prophecy the citizens of Kyiv [...]]]></description>
			<content:encoded><![CDATA[<p><a href="http://www.theophil.dobroyer.com/wp-content/uploads/Andrew.jpeg"><img src="http://www.theophil.dobroyer.com/wp-content/uploads/Andrew-150x150.jpg" alt="" title="Andrew" width="150" height="150" class="alignleft size-thumbnail wp-image-416" /></a>The Christians of Ukraine nurture over centuries a pious devotion to the First-called Apostle Andrew. In honor of his name were named monasteries and churches; his name bore Princes of Rus’ and monks. The Council of Kyiv 1629 proclaimed him Apostle of Ukraine (1). In memory of the St. Andrew’s prophecy the citizens of Kyiv built permanently churches on that legendary place &#8212; hills at the Dnipro River.<span id="more-415"></span></p>
<p>The commemoration of the St. Andrew’s dwelling in the Northern Black Sea Area belongs to the carefully preserved tradition of Crimea (Southern Ukraine). This is in particular indicated by toponymies derived from his name. One of the most venerated places in Crimea is the Ai-Andrit-Fount (i.e. St. Andrew, or, as it is called by Crimean Tatars, a “Waterfall of St. Andrew”). This fount is situated in few kilometers near the town Alushta – at that place, where, according to tradition, preached St. Andrew the First-called. The pilgrimages go there each year.</p>
<p>A witness of the veneration of the St. Andrew is the choosing him as a heavenly Patron of the Orthodox spiritual educational institutions and churches. For instance, the founded 1838 Priest Seminary of Odessa is dedicated to his intercession and protection. Among its Rectors was the contemporary Head of the Ukrainian Orthodox Church (in communion with Moscow Patriarchate), Metropolitan Volodymyr (Sabodan). Since 2000 the Seminary publishes the pastoral-theological journal “St. Andrew’ Review”. A new example is the consecration in honor of St. Andrew of the Greek-Catholic church in Odessa. Consecrated at 11th of December 2005 by Cardinal Lubomyr Husar, it is a main temple of the Exarchate of Odessa and Crimea of the Ukrainian Greek-Catholic Church. This Exarchate includes the whole Southern Ukraine.</p>
<p>The history shows us many examples of veneration of St. Apostle Andrew in Ukraine. But let’s ask a question: what teaches this history us, the Christians of Ukraine in the XXI century? Which lessons we and our communities can learn today from the Apostle’s life? Which gifts of his mission are owned by our people and our Churches? And how can we put into practice the fruits of his mission in the daily reality of our life?</p>
<p><strong>The Gift of Vocation</strong></p>
<p>The first gift which St. Andrew receives from God is the gift of vocation in faith. What’s the essence of this vocation? Each Christian vocation is by its nature a vocation to the apostolate (“Follow Me, and I will make you fishers of men”, Mt 4,19). Ant this apostolate we should understand as a personal involvement in the universal Work of Salvation which God performs. The First-called Apostle reveals that Jesus is the Messiah. Being unable to restrain this joy within himself, Andrew runs to his brother Peter and announces: “We have found the Messiah” (Jo 1,41). The text of the Gospel of John witnesses: it is Andrew (unlike the Mt 16,16, where Peter confesses his faith), who first confesses the faith that Jesus is Christ. It is Andrew who leads Peter to the Lord for to become together “fishers of men”.</p>
<p>But Andrew passes his faith even farther, leading to the Lord peoples of Achaia and Scythia. In the Kyiv Chronicles from the XII and till XIX century sound as a guiding motive the words of the St. Andrew’s prophecy, told by him, according tradition, on the Kyiv hills: “On these mountains will shine the God’s grace”. For the Ukrainian Christians it was of the highest importance to realize, that they received the Divine grace directly from God. The Firs-called disciple of Christ in some way gave a part of the “first-called authority” to the people of Kyiv. Exactly – immediately from God, and not from foreigners comes the Divine grace on the land of Kyiv Rus’. This fact found its artistic expression in Ukrainian literary works of art and paintings. For instance, in Rome is preserved a painting miniature which shows Jesus Christ crowning at 1075 a Kyiv king couple Iz’yaslav and Iryna. Ukrainian icons depict Divine grace poured on Princes and Ukrainian nobility (2).</p>
<p>God calls separate individuals, God calls also the entire peoples. He donates them faith and makes them “fishers of men”. And in the history of European continent the Kyiv Rus’ has played its peculiar role. It became a Christian cradle and apostle of peoples of Eastern Europe. This peculiarity of the Kyiv Church vocation was emphasized several times by the Pope John Paul II during his pastoral visit in Ukraine in June 2001: “It is Kyiv, from which begun to flourish this Christian life, which the Gospel cultivated first of all on territories of the ancient Rus’, then on territories of Eastern Europe, and then in course of time behind the Ural, in Asia” (3). And further: “Accepting the Good News, the Kyiv Rus’ became the ‘Mother of the Slavic Christendom of the Eastern Europe’, where the “Dnipro River became almost the ‘Jordan of Ukraine’, and the capital city Kyiv – the ‘New Jerusalem’, Mother of the Slavic Christianity of the Eastern Europe” (4).</p>
<p>Each of us received the gift of faith. Each of us was once called by God to life, then – to life in this or that Church’s community, which has its own traditions and its own history of holiness. How often we are supercilious because of our belonging to this tradition! How often we gratify ourselves luxuriously in the haughtiness of our hearts with the thought that we’re chosen! “For many are called, but few are chosen” (Mt 22,14). But in that we’re chosen is no our personal merit, only a gift of God: “For by grace you have been saved through faith; and that not of yourselves, it is the gift of God” (Eph 2,8). If we are aware that we partake on a completely unmerited gift, we should also realize the responsibility with which we’re charged. In humility and contrition of heart we should response to this vocation and follow the Lord together wit Andrew who preceded us in faith. – In order we may become today “fishers of men”.</p>
<p><strong>The Gift of Martyrdom</strong></p>
<p>The vocation requires from us fidelity. Fidelity is one of most fundamental Christian and human virtues. Fidelity helps us to grow in our vocation, to preserve and enrich it. Our response on God’s vocation, our witness about God becomes due to fidelity trustworthy in the eyes of the world. Each witness (martyria on Greek) is inevitably connected with suffering and death for a right cause. But people become witnesses not because they give their lives for this or that truth. On the contrary, one can expose himself to persecution and martyrdom because he became already a witness of the inviolability of the Divine Providence in Christ, Who is the “eternal witness” (Rev 1,5).</p>
<p>Like a leaven, we are called to contribute to the sanctifying of the world from within – by the witness of our lives, as we radiate the light of the faith, hope and love, revealing Jesus Christ to other people. But our witness will be true and our apostolate fruitful only then, when we, like St. Apostle Andrew, are ready to follow Christ till the end, on the Cross.</p>
<p>The Cross and suffering are a distinctive sign of a disciple of Christ. “The cross is not the terrible end of a happy, pious life; on the contrary, it stands on the beginning of the union with Christ. Each call of Christ leads to death” (5). In unison with these words of a protestant theologian and martyr of the last century Dietrich Bonhoeffer sound the words of our contemporary Cardinal Roger Eczegeray: “Each Christian is born for to become martyr, and exactly martyrdom creates Christians” (6). </p>
<p>Martyrs and confessors are that power which moves forward the history (7).  The St. Apostle Andrew is not a picture from a glossy cover, and not a literary hero of doubtful legends. He belongs not to the past. He, like other martyrs, belongs to our present and our future. From the pint of view of the theology of history one cannot say, that a sense of a concrete époque an of each individual life – even of the life of a saint – is in itself completed. Hans Urs von Balthasar explains this thought so: “The past times and events are so minimally completed and irretrievable, that at any moment an access to them is possible, which determines them in their essence (as only illusory past), and during the passing time changes them constantly. In correspondence with it are the consequences of the Christian behavior, which go to the future: each deed performed in faith has not only here and now immediate consequences, but also the future ones, because it determines and transforms in an unheard efficacious way the structure of what shall come” (8).</p>
<p>The fates of all people are interknitted: “What was the sense of life of the first man will not be ultimately revealed before the last one has lived his life till the end” (9). Therefore the experience and martyr death of the St. Apostle Andrew calls today us – his spiritual children – to fulfill our destiny and give our own witness. “Each performed Christian mission is a foundation for new missions. If some Christian avoids the task, the sense of which is to become a living stone built in in a spiritual temple (conf.: 1 Pt 2,5), then in such a way he negatively changes the mission of all those, who, based on his performed mission, should be ‘built in’ higher, above him” (10). Therefore it depends from each Christian living in the Ukraine, who partakes on the St. Andrew’s heredity, indeed from each of us sitting in this hall, to which extent the mission of St. Andrew will be performed today.</p>
<p>Due to the Sacrament of Baptism a Christian receives a possibility “to descend in the infernal spheres of the world”. In this way the Baptism makes us not only participants of Death and Resurrection of Christ, but unites us with Christ, Who descends into Hades. “Here is hidden a call to descend together with Christ to the human Hades in order to become witness of His Resurrection and His Light. Each baptized, like Christ, bears on himself a hidden stigma of commitment and care on the fates of all those, who need redemption and salvation” (11). While each of us responds to the pain of the world, he steps on the way of martyrdom.</p>
<p><strong>The gift of communion</strong></p>
<p>The witness of martyrs is a powerful call to reconciliation and unity (12). All the more, this witness confirms, that already today, despite of their division, the Christians in a real, thou yet far from perfection way participate in the communion of saints. But speaking on communio sanctorum, we cannot pass by in silence the question of communio in sacramentum. The communion in faith is not only condition of the sacramental life, but also its fruit and result. It is possible in a case, when other Churches recognize in the sacraments’ celebration of a given Church sui iuris the identity of their own faith. In this way they “experience a strengthening in faith. The sacramental life serves to strengthen the communion of faith between Churches” (13). Such an experience of faith was peculiar to Christians in the Nazis’ concentration camps and soviet GULAGs, where Orthodox and Catholics shared to each other the sacraments of Confession and Eucharist (14). </p>
<p>The Polish theologian Wacław Hryniewicz, who participated for many years in an International mixed commission of Catholic-Orthodox dialogue thinks that the relationship between the sacraments and faith should be understood first of all in categories of the one undivided gift of God, which Spirit gives to all without limits (15).  In such a case the diversity of formulas, found in different Churches and traditions, don’t mean by itself a divergence in the dogmatic content of faith. While being different, these formulas are expression, proclamation and celebration of the one and the same Trinitarian faith. “It is necessary, that each of the Churches could discern (underlining is my – A.D.) it in these formulas and recognize it as expression of the apostolic faith. It would be recognition of identity of the faith, handed down in each of the Churches; recognition of identity of the Mystery of Salvation, realized in each of them, and in the same way – of the identity of the very Mystery of the Christ’s Church as such” (16). Reverend Hryniewicz reminds, that at the periods of discords during the first millennium, the Council’s Fathers, before they debate at the Council, celebrated together the Eucharistic Liturgy. The Eucharist was not only a consequence of the Church’s unity, but also a healing, therapeutic meaning. We would need to have more often recourse to this healing means in the intercommunion practice.</p>
<p>But why arise in our Church communities the problems with discernment of the unity of faith and with recognition of identity of the Mystery of Salvation in other Christian communities? The cause of crisis arose not today – it was born by the century-old tradition of the “doctrine logics” and legalism (17). The prominent Orthodox theologian Alexander Schmemann wrote in his diaries, that Christendom, if it looses an eschatological perspective, degenerates inevitably into a kind of [Pharisaical] legalism.  We should look for such model of ecumenism, which will revive and develop this eschatological perspective in our Churches. We need to return today to the sources of our faith (18).  The search of the deeper foundations of Christianity should take into account also that Semitic context, in which it was born. The Jewish fisherman and “fisher of men” Andrew experienced his faith not as a fidelity to the doctrine, but as a striving to the holiness of life. In the Semitic tradition the faith was always experienced as first of all a trust in God. And our faith also cannot be a Christendom of conned formulas, but should become the Christendom of life. In this aspect the Christian communities could borrow much from the unique experience of faith of the Judeo-Christian communities, which are passing now through a period of awakening and an intensive development (19). </p>
<p>Thus the Christian unity is to some extent already realized in the communion of saints. Where the “eschastic oicumene” is realized, is not so important our ecclesiastical origin (Herkunft), but our aim (Ankunft), to which we strive. Our urgent task of today is to recognize in the empirical reality of our Church communities the unity, already realized in the communion of saints.</p>
<p><strong>The Gift of Hope</strong></p>
<p>It is not so easy to restore the unity. It requires humility and repentance; it requires a feat of faith and fortitude. And in this patronages us again St. Apostle Andrew, whose name translated from Greek means “manly, courageous”. We need to renew again and again this “dialogue of love” started more than 40 years ago by the spiritual successor of St. Apostle Andrew, Patriarch of Constantinople Athenagoras I, and by the spiritual successor of St. Apostle Peter, Pope Paul VI. Such a dialogue becomes for us a “school of trust and wisdom of heart” (20).</p>
<p>“During last centuries piled up a lot of stereotypes of thinking, insults and intolerance, – said John Paul II at the Divine Liturgy on the Lviv hippodrome on 27th of June 2001, addressing the Christians of Ukraine. – Only one thing able to clear the way is forgetting of the past, asking for forgiveness and forgiving each other for inflicted and gotten insults, while we inflame in ourselves a boundless trust to the renewing influence of the Holy Spirit” (21). The Pope himself gave to it an outrageous witness. Stepping on the earth of Ukraine, John Paul II said: “Unfortunately there were also sad times, when the icon of the Christ’s love was darkened: we prostrate ourselves before the Lord, Who is one and the same for all, and concede our guilt. While we ask for forgiving for errors done in the far and near past, we, on our side, ensure that we also forgive the unjust deeds done against us. My most sincere desire, which comes from my heart, is that the past errors never repeat in the future. We are called to be witnesses of Christ and to be them together” (22).</p>
<p>It is a time for us to take seriously and responsibly to our hearts the truth that the Church exists not for the sake of herself, but for the sake of the world. In the Dogmatic Constitution on Church Lumen gentium stands, that the Church is a sacrament, i.e. a visible and efficacious sign of unity between God and people, and because of it a sign of unity between the all people (LG 1). The non reconciled Christians cannot be envoys of reconciliation and peace in a world filled with hate.</p>
<p>Today a truth reveals itself to us (a truth so evident for Andrew and other Apostles but forgotten by many Christians), that the meaning of Gospel ant its annunciation consists not in an information about dogmatic doctrines, moral prescriptions and canonical settlements, but in proclaiming and manifestation of the eschatological Paschal event. The enunciator is not fixed on the past, but strives in the future. He reveals “the eschatological rule of Resurrected over the world and in this way liberates the man in faith and hope to the fullness of salvation” (23). It is necessary to welcome every initiative, which serves to the approximation and reconciliation of Christians in the spirit of mutual respect (24).  “And when you will see all these things happen, know that the Kingdom of God is near” (Lk 21,31).</p>
<p>Is the desired unity possible? In a human sense – already not. In the God’s view – not yet. But the world around us changes swiftly: “what only yesterday was impossible becomes reality today. Jesus Christ calls us to revive in our hearts the feeling of a brotherly love. Relying on love, it is possible with the God’s assistance to transfigure the world” (25).</p>
<p><strong>Corollary</strong></p>
<p>At the end of my reflexions on the actuality of life of St. Andrew for us, Christians who live “here and now”, I would mention the lines from the book of the Cardinal Giacomo Biffi “Christ and Antichrist”. Let them be for us an incentive for a deep reflexion and a brotherly admonition: “In our days the community of believers lets an impression of those, who are more talking than acting. Sometimes our Christendom seems to be “red out” or “talked out”. It would be much better to inspire ourselves with patterns of martyrs, which witness, that a mere knowledge of the Bible and ecclesiastical texts is without doubt useful and necessary, but for Got it has a value only so far as it bears and nourishes the new life, transfigured by grace and a true ability for self-sacrifice. In the same way the hours spent for debates in various Christian organizations on the all levels, are justified only then, when they indeed bear such a life, which is constantly filled with faith, hope and love. Otherwise we run a risk to become abundant leafs on a fruitless tree” (26).</p>
<p>Only in such a case the history of the Jewish fisherman Andrew, whom Christ called first, will be actual for us today.<br />
<strong><br />
Notes:</strong></p>
<p>  1.«Андрій Первозванний – основоположник Української Православної Церкви – приклад сумлінного служіння, вірності покликанню перед Богом і людьми». &#8212; http://www.risu.org.ua/ukr/kaleidoscope/article;13288/ . 13.12.2006.<br />
 2. http://www.ukrcenter.com/library/read.asp?id=661&#038;page=7#text_top . 12.12.07<br />
 3. Homily at the Holy Mass of the Latin Ritus. Kyiv, sport object “Chaika”, 24 of June 2001. – 3 // Прочанин миру та надії. Київ 2004.<br />
 4. Homily at the Divine Liturgy of the Byzantine-Ukrainian Ritus. Kyiv, sport object “Chaika”, 25 of June 2001. – 4 // Прочанин миру та надії. Київ 2004.<br />
 5. Д. Бонхёффер. Следуя Христу. Пер. А. Копейкина. б.м.и. 1992. &#8212; С. 55. In this context are worthy of mention the deep reflections on the martyrdom of an orthodox saint Nicolas Kabasilas in the perspective of the sacraments of Christian initiation. See: Н. Кавасила. Семь слов о жизни во Христе // Христос, Церковь, Богородица. – Москва, 2002. – С. 22-72, especially 36 ff. (English translation is my – A.D.).<br />
 6. Р. Ечегерай. Істинний Бог, Істинна людина. Пер. з  франц. В. Кащенко. – Київ, 2005. – С. 163. (English translation is my – A.D.).<br />
 7. See: Hans Urs von Balthasar. Theologia dziejów. Tłum. z niem. J. Zychowicz. – Kraków, 1996. – S. 44.<br />
 8. Ibid. On another place Balthasar writes: “The endowing something with sense ex post is only illusory more unusual, than endowing with sense ex ante” (ibid., p. 73).<br />
 9. Ibid. – p. 75.<br />
 10. Ibid. – p. 75.<br />
 11.W. Hryniewicz. Nasza Pascha z Chrystusem. Lublin 1987, s. 301.<br />
  12. “This is an ecumenism of martyrs and confessors of faith, which shows the way of unity for Christians of the twenty first century”, – said the Holy Father John Paul II during his pilgrimage in Ukraine. – Homily at the Divine Liturgy of Byzantine-Ukrainian Ritus on the occasion of Beatification of the Ukrainian martyrs and the nun Josaphata Hordashevs’ka. Lviv hippodrome, 27 of June 2001. – 4 // Прочанини миру та надії. Київ 2004. See also: Orientale lumen, 19; Tertio millenio adveniente. Conf. with the words of the Patriarch Bartholomaeus I, who in the same context reflected upon the “ecumenism of persecuted” during the totalitarian regimes // O. Clément. Prawda was wyzwoli. Rozmowyz Patriarchą ekumenicznym Bartolomejem I. – Verbinum: Warszawa, 1998. – p. 181.<br />
 13.Ibid., p. 247.<br />
 14. Orientale lumen, 19.<br />
 15. W. Hryniewicz. Hermeneutyka dialogu. – Wydawnictwo Św. Krzyża: Opole, 1998. – p. 246.<br />
 16. Ibid. – p. 247.<br />
 17. Прот. А. Шмеман. Дневники 1973-1983. – Русский путь: Москва, 2005, c. 571.<br />
 18. See: К. Кох. Екуменічні досягнення та нові виклики. Що зроблено за сорок років після Unitatis redintegratio?// У пошуках єдності християн. – Українське християнське академічне товариство: Київ, 2008. – С. 93-95.<br />
 19. See: А. Доброер, П. Хоккен. Два Завета единой истории спасения // Одесские богословские чтения: выпуск 3. – Одесса 2007 – 36 с.; W. Hryniewicz. Kościół jest jeden. – Znak: Kraków, 2004. – S. 281-283.<br />
 20. W. Hryniewicz. Kościół jest jeden. – Znak: Kraków, 2004. – S. 421-422.<br />
 21. Homily at the Divine Liturgy of Byzantine-Ukrainian Ritus on the occasion of Beatification of the Ukrainian martyrs and the nun Josaphata Hordashevs’ka. Lviv hippodrome, 27 of June 2001. – 4.<br />
 22. Ibid.<br />
 23. Hryniewicz. Nasza Pascha z Chrystusem p. 191. Conf.: J. Moltmann. Theologie der Hoffnung. 7. Aufl. – München, 1968. – S. 277.<br />
 24. See: Кардинал Вальтер Каспер. Підручник з духовного екуменізму. – Вид. УКУ: Львів, 2007.<br />
 25. John Paul II. Address in the airport Boryspil (Kyiv), 23 of June 2001. – 5.<br />
 26. Д. Биффи. О Христе и Антихристе. Милан-Москва, 1994. – С. 60.</p>
<p><em><br />
Translater: P. Husak </em><br />
<em>(Александр Доброер. Выступление на Международной конференции, посвященной 800-летию перенесения мощей Апостола Андрея в Амальфи. Фрайзинг, 7-11 июня 2008 года)</em></p>
]]></content:encoded>
			<wfw:commentRss>http://www.theophil.dobroyer.com/?feed=rss2&#038;p=415</wfw:commentRss>
		<slash:comments>0</slash:comments>
		</item>
	</channel>
</rss>
