Всі, хто коментував його прощу, одностайно відзначали, що Папа їде в Україну у важкий для неї час. Багато хто намагався відмовити Святішого Отця від цього візиту. Але Папа приїхав. Упродовж п’яти днів його перебування в Україні ми мали унікальну можливість почути, що про нас казав великий гуманіст і мудрий пастир.

Минув рік. Чи виправдалися наші очікування щодо прощі Понтифіка до нашої країни, чи маємо вже результати візиту, який називали найбільш визначною подією новітньої історії України?

Архієпископ Микола ЕТЕРОВИЧ , Апостольський нунцій в Україні:

— Приїзд Святішого Отця Івана Павла II в Україну в червні минулого року — дуже важлива подія. Католики багато молилися, щоб Святіший Отець на українській землі міг зустрітися не тільки з ними, але й з усіма віруючими християнами, православними, протестантами, а також з усіма людьми доброї волі. Це в першу чергу духовна подія, тому дуже важко матеріалізувати наслідки папського візиту в Україну. В Католицькій Церкві ми маємо дуже позитивні результати: багато людей, які були духовно занедбані, повертаються до релігійних практик. Святіший Отець дуже гарно сказав, що дорогою християн є єдність, яка існувала у першому тисячолітті. На жаль, у другому тисячолітті виникли непорозуміння між Церквами, особливо Католицькою і Православною. Але як учні Христа ми повинні йти дорогою, яка веде до єдності. Іван Павло II підкреслив цю істину і сказав, що взаємне прощення є невід’ємною частиною цієї дороги.

Можна сказати й про політичне значення цієї події. Святіший Отець приїхав в Україну на запрошення Президента України пана Леоніда Кучми. Це був офіційний приїзд не тільки Верховного Пастира Католицької Церкви, а також Глави суверенної Ватиканської держави до України, після якого ще більше покращилися відносини між Святим Престолом і Україною. Крім того, завдяки приїзду Папи у Львів і Київ, Україна стала відомiшою в цілому світі.

На мою думку, в українському суспільстві багато упереджень щодо Католицької Церкви і Римського Папи вже не існує. Люди бачили Папу таким, яким він є, вже старим, фізично слабким, але все таки він — християнин, він — свідок Христа. Люди на українській мові могли слухати слово Євангелія і бачити, з яким переконанням, з якою любов’ю Святіший Отець говорив до українців. Не тільки до католиків, не тільки до християн, а й до всіх людей доброї волі, тих, хто шукає добро, правду і істину, хто шукає Бога.

Віктор ЄЛЕНСЬКИЙ, головний редактор журналу «Людина і світ», старший науковий співробітник Інституту філософії НАНУ:

— Мені здається, що кожне суспільство вичитує з візиту папи Івана Павла II «самоє себе» і вкладає в цей візит те, що воно хотіло б почути і відчути, виробити і виправити. І коли йдеться про релігійного лідера, який володіє надзвичайно потужною харизмою — і всі це бачили у Львові — то починають спрацьовувати якісь незбагненні механізми, щось невимовне, те, що, як сказали б соціологи, не піддається операціоналізації. Тобто ми не можемо сказати, яким чином візит папи вплинув на піднесення гідності людей, зокрема, в Західній Україні, який вплив він мав, наприклад, на вибори 2002 року. Але очевидно, що люди відчули себе більш гідними, ніж це було дотепер і що «населення» бодай впродовж декади усвідомлювало себе народом.

Цей візит мав, гадаю, серйозне значення для української держави. Україна перебувала в зовнішньополітичній ізоляції і папський візит певною мірою, яку, звісно, не варто перебільшувати, розгерметизував її; керівництво держави отримало змогу продемонструвати свою європейську зорієнтованість і принаймні півсвіту побачило Україну.

Окреме питання — візит у контексті російсько-українських відносин. Не новітніх, зрозуміло, а відносин двох по-різному, але все одно взаємозалежних історичних спільнот. Те, що Україна змогла прийняти верховного Понтифіка попри жорсткий спротив Москви, не лише церковної Росії, але й державної Росії, в самій Росії, здається, відчули глибше, аніж в самій Україні. Важко пригадати, коли б ще проблема України була настільки дражливою темою в російських засобах масової інформації, як напередодні папського візиту. Ще раз стало очевидним, що російська свідомість не диференціює російське й українське, не готова ще сприйняти українців як «інших» і що питання «хто кого» у боротьбі «малоросійського» і «мазепинсько-бандерівського» (за визначенням одного православного єпископа), все ще актуальне.

Яке продовження матиме український візит, чи несе він у собі якийсь знак, ще належить розпізнати. Водночас, я не впевнений, що утворення останнім часом на території України нових дієцезій та екзархатів Римо- та Греко-Католицької церков — це найбільш плідний шлях розвитку спричиненої візитом хвилі ентузіазму (попри неоскаржене право кожної церкви на організацію власної внутрішньої структури у необхідний їй спосіб). Скидається, що церковний провід — і це, на жаль, стосується переважної більшості історичних церков України — надає перевагу видимим ознакам церковної присутності у «світі цьому» перед глибинним його перевтіленням.

Отець Теодозій ЯНКІВ ЧСВВ , настоятель київського монастиря Святого Василія Великого Української Греко- Католицької Церкви:

— Перш за все приїзд Івана Павла II змінив мислення багатьох людей, що Святіший Отець це не постать, яка роз’єднує, але постать, яка з’єднує. Це особа, яка приносить мир, яка приносить сучасне розуміння християнського вчення.

Західний світ дивився на нас найперше з якимось стриманням, думаючи, що ми не виправдовуємо тих сподівань, чи не виправдаємо навіть себе. Але, як виявилось, що не тільки Західна Україна, але й Київ прийняв Святішого Отця з відкритим серцем і душею. Це можна було побачити в багатьох моментах, коли народ на вулиці, перед храмами збирався і зустрічав свого духовного провідника, хоч, може, багато хто іншого віросповідання.

Я гадаю, що папський візит — може, ще сьогодні не видно таких наглядних наслідків — зробить свою місію, відіграє велику роль у нашому народі, на нашій землі, бо — всі різні — йдемо до цього, щоб прийшло якесь з’єднання, об’єднання Церков християнського віросповідання під одним Пастирем, під одним супроводом. І хотілося б, щоб ця річниця приїзду Святішого Отця була знову тією подією, яка відновить всі ті вiдчуття, які всі ми разом переживали минулого року.

Микола МАЛОМУЖ, заступник голови Державного комітету у справах релігій:

— Коли велася підготовка до візиту Івана Павла II в Україну, то відзначалося, що з одного боку — це державний візит, а з другого — пасторальний, і матиме значення як для розвитку міждержавних вiдносин, так для реалізації нашої країни в світовому співтоваристві, для підняття її іміджу, для формування сталого духовного суспільства, для розуміння між представниками різних релігій і конфесій. Ми бачили, як ці сподівання, великі сподівання, реалізовувалися і в ході візиту, і в період після візиту, особливо, коли ми можемо проаналізувати на протязі року після візиту Святішого Отця.

Під час зустрічі Івана Павла II iз Всеукраїнською Радою Церков ми відчули увагу і розуміння представника і лідера кожної релігійної організації, що це об’єднуюче начало. Звернення Святішого Отця з великими словами про єдність, віру, єднання представників різних релігій на загальнорелігійних і загальнолюдських цінностях стало основою, яка дала імпульс консолідації нашого суспільства.

Хотів би відзначити значущість міжнародного аспекту візиту. Тільки за період підготовки і самого візиту наш оргкомітет прийняв майже 2800 представників різних мас-медіа, які представляли 68 країн світу. Це дало нам змогу показати, що є Україна, є люди, які глибоко ставляться до проблем міжнародних, до проблем духовних, до проблем соціальних, благочинних.

В духовній сфері результати візиту може й невидимі ззовні, але внутрішні зміни дійсно відбуваються. Релігійна ситуація в Україні стабільна. Немає вже тих протиріч, які ми відчували раніше. Багато релігійних питань, конфліктів розв’язалося або набуло меншої гостроти після папського візиту. На останньому засіданні Ради церков представники всіх релігій відзначали, що минулий рік дав чималі здобутки в духовній сфері.

Ми не говоримо, що постало питання про об’єднання релігій, об’єднання церков — ні, ні в якому разі. Це відзначив і Папа Римський, що цього не може бути, але глибока співпраця, глибоке розуміння і взаємоповага на благо загальних інтересів людини — це дійсно прозвучало. І ми цю ідею проносимо, не тільки як державний орган, але всі люди.

Лесь ТАНЮК , голова комітету Верховної Ради з питань культури і духовності:

— Те, що було започатковане в приїзд минулого року до України Івана Павла II, не може реалізуватися на другий або на третій день — сьогодні закладено, а спрацює воно через років п’ять, я так думаю. Це стрільба на велику відстань. Що візит дав нам зараз? По-перше, дав можливість глибинного діалогу. До того часу було абсолютне неприйняття однією конфесією іншої. Ми в комітеті з питань культури і духовності одержували по 400 листів щотижня щодо цих конфліктів, і під час підготовки візиту Папи ця хвиля прямо затопила нас. Одні «за», інші «проти», це було гостро і конфліктно. Але коли візит відбувся, то зразу все стихло: і хвиля протестів, і всяких інших тяжб, себто стало нормальним цивілізованим жестом подальшого життя. Це, на мою думку, дуже важливо, тому що все-таки побоювання і страхи були, що візит спричинить погіршення взаємин, бо були просто шантажні виступи деяких представників церков. Але наразі нічого цього не сталося, а пішов діалог. Мені дуже не подобається діалог між католиками і православними в Росії, на сьогодні там існує якась заборона, якісь утиски. Росія все-таки ставить питання про одну церкву — Православну. Це вже було, ми вже цю кашу їли, 300 років — «за вєру, царя і отєчєство», коли культуру зганьбили, науку так само, тому що все це «від лукавого». Православ’я від католицизму тим, зокрема, і відрізняється, що вважає найвищу гординю — гординю творчості, пошуку. Тому будь-яка творча людина — митець, учений — грішник. Бо на творчість має право лише Бог, а ти — тільки раб Божий. При цьому в російському православ’ї слово «Божий» забувалося, а слово «раб» набувало світського сенсу — кріпак, наймит, тобто «ти — хробак, прах земний», і не можеш зазіхати на творчість, бо знання для тебе — гріх, це дозволено тільки твоєму панові. А в постренесансному католицизмі такого немає. Там підкреслено вивищується людське начало, індивідуальне. В цьому різниця між проблемою натовпу (Азія, Росія) та індивідууму (Європа). Я думаю, що культурна місія католицизму надзвичайно для нас важлива.

Унікальний символ Папи полягає не тільки в тому, що він така видатна постать, а й у тому, що він — митець, філософ, людина, яка спілкується метафорами, образами. І це дуже важливо! Дуже важливо, тому що тоді в нього інші канали проникнення в свідоме і підсвідоме. Я думаю, що у нас почався момент примирення, корисного діалогу.

Він приїхав у дуже вирішальну для України хвилину. Коли дитина не має моделі своєї поведінки, коли залежить від оточення: чи то від тата, чи то від вулиці, чи то від шкільної ідеології, то вона шукає пастиря. І в цьому сенсі, мені здається, візит Папи був елементом просвітлення. У Курбаса була ідея образного перетворення, основна метафора образного перетворення життя. Приїзд папи я б назвав таким моментом перетворення, а перетворення це є преображення, якщо говорити мовою несвітською. Для мене приїзд папи і став моментом преображення України.

Єпископ Станіслав ШИРОКОРАДЮК , генеральний вікарій Київсько- Житомирської дієцезії Римсько-Католицької Церкви в Україні:

— Перш за все треба запитати, чого ми очікували від візиту Івана Павла II до України? Ми очікували Господнього благословення через руки Святішого Отця, і це благословення не тільки Католицька Церква, а й вся Україна отримала.

Якщо говорити про якусь надзвичайну духовну революцію, то вона не відбулася, і ми її не очікували. Все йде своїм звичаєм, і те, що засіяно Святішим Отцем, проростає. Ми бачимо конкретні плоди: змінилося ставлення до Католицької Церкви, багато людей зрозуміли, чим вона є, змінилося ставлення влади до Католицької Церкви, з’явилося більше пошани до католиків. Цю пошану вселив Іван Павло II своєю особою. Але найголовніше, ми бачимо, що збільшилися покликання до духовного життя, багато людей прагнуть присвятити своє життя служінню Богові і Церкві. Зросло також зацікавлення Католицькою Церквою, яка не тільки веде людей до спасіння, але й також до цивілізації, в Європу, і всиляє нові надії. На це ми сподівалися, і, на мою думку, ці наші сподівання справдилися, а все інше ми побачимо тоді, коли будемо спільно над цим всім працювати. Жодне зерно не зможе прорости, якщо воно не отримає ту землю, яку потрібно, якщо не доглядатиме його господар. Тому, я гадаю, що як зростатиме це зерно, засіяне Святішим Отцем, великою мірою залежить від нас, від священиків, мирян, і всіх тих, хто хоче бачити його плоди.
Підготували Ірина КУДРЯВЦЕВА, Олександр ДОБРОЄР
Газета «ДЕНЬ», 19 червня 2002

* * *
Ему удалось создать нечто более фундаментальное, чем просто Институт религиозных наук (что уже само по себе достойно удивления). Он создал общину. И на основании этой общины возводил здание института.
Помню первые годы существования института – еще на территории семинарии. Все знали друг друга по имени, все жили одной большой семьей. Я до сих пор вспоминаю те дни как одни из наиболее радостных в моей жизни.
После переезда в собственное здание институт стал расти. Появились сотни студентов. Первоначальный дух изменился. Но он не перестал быть общинным, семейным.

* * *
Когда-то одна моя добрая приятельница (тоже преподаватель института) сказала мне об отце Андрее: «Уже одно только то, что он дал сотням юношей и девушек из отдаленных украинских сел и местечек возможность окунуться в совершенно иной мир, получить образование, которое без этой возможности оставалось бы недоступным для них, достачно для того, чтобы поклониться ему до земли».
В нем было это – бережное, теплое и трепетное, как бы немного стеснительное, отношение к окружавшим его. Он, действительно, многим дал шанс. Достаточно назвать хотя бы ближайших сотрудников института. Для них он был подлинно отцом. Он взрастил их от студенческой скамьи, дал возможность продолжить образование во Львове и Люблине, а затем сделал своими ближайшими помощниками.

* * *
Еще одна черта его характера: этот священник практически ко всем своим сотрудникам (невзирая на возраст и стаж знакомства) всегда обращался на «Вы». Тем самым постоянно подчеркивая в беседе достоинство своего собеседника и человеческое уважение к нему. Мелочь – но весьма показательная. Свидетельство внутренней культуры. Которой иногда недостает в наших общинах.

* * *
Уход отца Андрея Маценга обнажил и без того очевидную вещь: Институт – это был он. Очень многое было «завязано» на нем не как ректоре, а как человеке. Кто придет на его место? Окажется ли это человек с такими же высокими человеческими, интеллектуальными и духовными качествами. И главное – «болеющий» за институт. Который не только не потеряет ускорения, заданного Институту его первым ректором, но и будет в состоянии развивать его. Или это будет церковный функционер, которого назначат ректором только потому, что поставить больше некого?
Вопрос не банальный. И касается не только Городка или Каменец-Подольской епархии. А всей римско-католической образовательной системы в Украине.
Если, конечно, такая существует.

Февраль, 2008

Отче Раньєро, кажуть, що Ваші поїздки розписані на 12 років наперед. Це тому треба було так довго чекати на Ваш приїзд в Україну?

Це перебільшення. Приблизно три роки тому провінціал капуцинів заговорив на цю тему. Я погодився, але сказав, що духовні вправи треба організувати на національному рівні. Коли ж усе було готове, я приїхав.

Які теми Ви обрали для реколекцій у Красилові?

На мою думку, духовні вправи не мусять бути припасовані до сьогодення чи культури. Мета цих реколекцій — поставити учасникам головні питання, відкрити присутність Живого Христа. Тому я обираю теми, які, знаю з власного досвіду, будуть ефективні, дадуть бажаний результат.

Відомо, що Ви ведете реколекції для Папи…

У дослівному значенні це не є духовні вправи. Я проповідую для Папи і працівників Римської курії раз на тиждень під час Адвенту і Великого Посту. При цьому присутні кардинали, єпископи та настоятелі орденів. Роблю я це вже 23 роки. І те, про що я говорю на реколекціях у Красилові, Папа вже слухав, тому, гадаю, немає тут великих єресей (усміхається).

Ви працювали викладачем і в певний момент Ваше життя змінилося…

Так, я майже дванадцять років викладав у католицькому університеті в Мілані. А тоді Господь покликав мене проповідувати, я залишив усе і став проповідувати.

Що було приводом до такої переміни: подія, зустріч з якоюсь людиною чи внутрішній голос?

Я відчув цей поклик у собі. І повірив, що Господь мене кличе. Коли я звернувся до настоятеля, той порадив мені рік зачекати. А по закінченні цього терміну дозволив мені проповідувати. Щоб підготуватися до нової місії, я деякий час жив у відлюдному монастирі. Через два місяці подзвонив настоятель і повідомив, що мене призначено проповідником Папського Дому.

Ви маєте багато публікацій, присвячених Святому Духові. Як Ви ставитеся до харизматичного руху?

Саме харизматичному рухові я завдячую своїм покликанням до проповідування. Я вважаю, що харизматичний рух — це велика благодать для сучасної Церкви. Гадаю, що в нього велике майбутнє. Підтверджують мої слова хоча б ці дні реколекцій для черниць. Легко було завважити, що сестри під час духовних вправ відчували звільнення і велику радість. Саме в Україні, яка виходить з великого страждання, ви потребуєте П’ятидесятниці, Зішестя Святого Духа.

Чимало вірних, і навіть священики, вбачають у харизматичному русі певну небезпеку.

Кожне переживання людини, навіть досвід Духа — це переживання людські, а де люди — там недосконалості. Так само і в Церкві. Ми повинні допомогти харизматичним рухам розвиватися, зростати, не заглушаючи їх. Уже в первісній християнській спільноті Коринту були проблеми і зловживання, спостерігалася певна надмірність, перебільшення харизматів. Але св. Павло не відкидає харизматів, не відмовляється від них, а каже, що треба їх використовувати з любов’ю. Церква потребує сьогодні нового сильного подиху Святого Духа. Рух Віднови у Святому Дусі не єдиний. Папа про харизматичні рухи говорить, що вони є знаками весни в Церкві.

Чи ті, котрі щойно охрестилися, можуть одразу увійти в харизматичні спільноти, чи вони повинні спочатку пройти фундаментальну катехезу?

Ці дві речі не виключають одна одну. Можна почати з досвідчення сили Святого Духа в харизматичному русі Віднови, а потім доповнити формацію у спільноті, пройти глибоку катехезу, або навпаки. Є також інші рухи, наприклад неокатехуменат, де спершу людина проходить довгий шлях катехези, а пізніше переживає досвід спільноти.

Ви належите до Ордену, який заснував святий Франциск. Наскільки актуальна його харизма сьогодні, на початку третього тисячоліття?

Гадаю, що харизма св. Франциска завжди була і залишається актуальною, а сьогодні особливо, тому що св. Франциск — універсальний святий, святий поєднання і миру. Саме з цієї причини Папа вибрав Ассізі для зустрічі з представниками різних релігій. Навіть усі ці інші релігії приймають, визнають цього святого. Тому сьогодні, коли ми шукаємо примирення та єднання не лише з християнами, а й з усіма віруючими, св. Франциск є для нас великим прикладом, великим взірцем.

В Україні вельми велика францисканська спільнота. Що б Ви побажали численним українським францисканцям?

Тільки того, що бажав св. Франциск, — миру та добра.

Наскільки для євангелізації важливі мас-медіа?

Я маю тут певний досвід, бо вже протягом п’яти років працюю на першому каналі Італійського телебачення (RаіUno), веду недільну передачу, в якій коментую Євангеліє на неділю. Я особисто відчув важливість цього засобу, який дає можливість Слову Божому увійти в домівки людей, в їхні родини, дійти навіть до тих, які не відвідують храм.

Чи є різниця між проповідями на телебаченні та звичайними проповідями в храмі?

На телебаченні треба вживати багато образів. Телепрограма не може складатися із самої лише проповіді, вона не може обходитись без образу. Звичайно, щоб працювати на телебаченні, потрібна спеціальна підготовка й особлива харизма. Треба говорити вільно, природно, просто, щоб установити безпосередній зв’язок із глядачем/

Моя передача триває 15 хвилин. Знімається в студії або десь поза нею, буває, навіть за межами Італії — приміром, в Африці чи в Святій Землі, якщо це пов’язано з тематикою передач. Фінансує передачу державне телебачення, бо Церква не в змозі її утримувати, це дуже дорого. Майже завжди запрошуємо в студію гостя, який розповідає, як діє в його житті Євангеліє. Що ж до уривку з Євангелія на неділю, то, наприклад, записуємо свідчення хворого, який відчув на собі правду Доброї Новини.

В цьому році Апостольська Столиця оприлюднила два документи, де показано Інтернет як могутнє знаряддя євангелізації. Серед численних листів, які надходять на наш сайт, був і такий: «Святий Павло каже, що віра народжується від слухання. Я маю великі сумніви щодо можливості євангелізації через Інтернет». Яка Ваша думка з цього приводу?

Апостол Павло використовував усі засоби, доступні на той час. Тоді він використав римські шляхи, а ми сьогодні можемо використати шляхи інформатики. Господь діє по-різному. Я думаю, що Інтернет — це засіб майбутнього, дедалі більше людей матимуть комп’ютери і працюватимуть з ними. На мою думку, створення Інтернет-сайту для католиків України є вельми важливою справою. Інформація про виступи Святішого Отця, про те, що відбувається в Церкві, або переклад церковних документів — уже є однією з форм євангелізації. А тоді люди можуть у листах або через Інтернет звертатися за порадою, шукаючи відповідей на свої запитання. Я отримую багато листів від глядачів нашої недільної передачі. Часто відповідаю на них особисто, і ці відповіді для людей у багатьох випадках є вельми значущими.
Підтримую та заохочую вас у вашому служінні й бажаю успіхів.

Дякуємо за розмову.
Розмову провели Ірина Кудрявцева, Олександр Доброєр (Медіа-Центр РКЦ)
Переклав о. Симон Широкорадюк OFM
“Парафіяльна Газеа” № 37 (252) 13.10.2002

Именно здесь, на улицах, происходят самые интересные встречи, считает Ефим Ярошевский.Мы встречаемся у его дома на углу Шолом-Алейхема и Богдана Хмельницкого. «Такой себе парадоксальный одесский «крещатик», представляешь? — говорит он приятным глубоким голосом, улыбаясь. — Богдана Хмельницкого, угол Шолом-Алейхема… Вдумайся. Или, как говорит молодежь, прикинь». Я прикинул…

Идем молча. Рассматриваем облака.

Показывает мне пахнущий типографской краской «Провинциальный роман(с)», только что вышедший в питерском издательстве «Алетейя». На полях воспроизведены рисунки автора. Те, что в его рукописях — покрытых следами чая, истаивающих от времени, зачитанных. «В ваших листочках есть некая съедобная ветхость», — сказал когда-то о его рукописях поэт Сергей Четвертков.

«Провинциальный роман(с)» — одиссея об Одессе 60-х и ее обитателях. Словно подшитые одна к другой толстой канцелярской скрепкой короткие зарисовки о жителях южного города, в котором, по мнению Ефима, лучше жить, чем работать.

— Проза начиналась с междусобойчиков. Написал страничку, прочитал вслух — понравилось. Не только мне. Снова написал листок. Потом еще.

Автор увлекся… Так возникла книга — о моем поколении, о близких мне людях. Книга, в которой я моделировал голоса моих друзей и знакомых. Это были поэты без публикаций, художники без выставок, чудаки и бродяги, уличные философы. Книга, где неспешно текут настроения и пейзажи. Где много говорения и мало поступков. Так мы жили… Люди, которые окружали меня, были абсолютно чистыми, абсолютно не соприкасающимися с властью. Для них (для нас) было значимо СЛОВО. Которое не всегда равно поступку.

Им (словом) мы жили и дышали. Нам было абсолютно плевать на тот социум, который мог отреагировать на наше художественное дерзновение. Нам казалось — а может, так оно и было, — что мы контролировали реальность.
Поэтому в роман(с)е есть абсолютная честность, быть может, даже чистота.
Хотя почва одесской жизни, как ты понимаешь, далеко не целомудренна. Но та мерзость, которая была за окном, порождала нашу реакцию. Эстетическую. Отсюда наше отвращение. И никакого сотрудничества с властью! Мы не писали антисоветских вещей. Они (вещи) были просто чужими. Для «них». И «товарищи» из конторы очень быстро это почувствовали.

Роман(с) Ефима оказался летописью поколения.

— Так как-то получилось, что люди, которые разъехались по миру, услышали в моем тексте свои голоса. Я писал не только о том, что было на самом деле. Я писал о том, что могло быть и что могло случиться. Поэт Толик Гланц мне сказал как-то: «Да, я так не говорил, но я мог — больше того! — я ДОЛЖЕН был так сказать. И, может быть, я еще это скажу». И представь себе, сказал. Но это отдельная тема.

— Роман(с) писался в 70—80-е годы. Есть ли у него продолжение?

— «Вторая проза» — те же герои на новом витке. Но если говорить честно — продолжения нет. За окном другая погода, иной пейзаж. Что-то кончилось и уже не повторится.

Минуя Соборную площадь, выходим на Дерибасовскую.

— Одесса уходит, это естественно. Но Одесса же и остается. Противоестественным было бы сказать: давайте вернемся в бабелевскую Одессу, давайте тетю Соню, давайте Беню Крика. Я не люблю, когда эксплуатируют одесскую тему. Вообще, не признаю региональной литературы. Хотя «южнорусская школа» все-таки была. И в «кислое тесто российской прозы» навеки вброшены могучие дрожжи бабелевской поэтики. Гениальная живопись и поэзия «Конармии» и «Одесских рассказов». Море, соль, степь, город, одесская речь, кровавые южные закаты плюс ворованный воздух свободы и пушкинские флюиды, если угодно. «Флюиды гриппа и искусства». Плюс — скоростное безумие современности. Пост-постмодерн. Некое новое культурное пространство, в которое необходимо вписаться… Одесский миф хорош, он достоин продолжения. Продолжения, а не реанимации. Закваска одесская — это уже немало.

В Одессе живут и работают замечательные поэты: Борис Херсонский, Игорь Павлов, Сергей Четвертков… Я мог бы назвать еще многих. Но боюсь кого-то пропустить. Обидятся. Уже, наверное, обиделись… А вот проза одесская сегодня какая-то обезжиренная… Впрочем, так МНЕ кажется.

Теплые остывающие камни Одессы. С моря дует освежающий ветер, обдает старую кладку «Пассажа» солью и йодом.

— Я писал тогда свою книгу довольно осторожно. Чтобы не сказать — трусливо. Хотя времена, пользуясь формулировкой Анны Ахматовой, были сравнительно вегетарианскими. Мог бы повторить вслед за Мандельштамом: «Я не создан для тюрьмы». Представляешь человека, который в ужасе от слова «военкомат»? Так вот, это я. Острую зависть и тоску — вот что мы чувствовали, глядя на активный протест диссидентов. Но и скепсис тоже. То был действительно андеграунд (часть катакомбной культуры). И свое дело, как показало будущее, он сделал. Я имею в виду поэтов и художников, чьи имена уже на слуху… Кстати, именно они — главные приметы того времени.

Замедляет шаг, оборачивается ко мне. Говорит, глядя в глаза:

— И вот еще что: произошла несомненная трагедия. Мы все-таки остановленное поколение. Не погибшее, но изрядно покалеченное. Отсюда позднее созревание и запоздалый выход к читателю. Вообще слово, залежавшееся в письменном столе, как правило, задыхается… Но бывает, что и набирает силу.

— А сегодня есть возможность слову прорваться к читателю?

— Сейчас Одесса, по-моему, голодает без настоящего поэтического или литературного журнала. И философского, и религиозного. У нас единственный альманах — «Дерибасовская-Ришельевская». Выходит четыре-пять раз в год. Неплохо. Интересно. Красиво. Но для огромного города маловато.

Кариатиды с пониманием глядят на него. Соглашаются.

— Как произошла первая публикация?

— Уехал в США мой хороший друг, Эдвиг Арзунян, и сказал: «Дай мне с собой свои бумаги». И спустя год или два они с женой основали маленькое частное издательство Life Вelts («Спасательный круг»). Публиковали только тех, кто никогда не печатался официально. Мой роман впервые вышел в Нью-Йорке в количестве… 50 экземпляров. Я получил 10 и был вполне счастлив. Я осторожно гладил тогда эти свои первые книжки. Вспомнил почему-то замечательную строчку из стихов Севы Сендеровича: «Смотрю на женщин и ласкаю книги».

— Прибедняетесь?
— Почти.
— А когда роман впервые был напечатан в Украине?
— Женя Голубовский познакомил меня как-то с Борисом Марковским, поэтом и главным редактором журнала «Крещатик». Который (журнал) делается в Мюнхене и Киеве, печатается в Питере, а продается в Москве и в Одессе (интересно, правда?). Там впервые в Украине и был опубликован мой «Провинциальный роман(с)». Но это было уже давно, в 1998-м…
— Ефим, а как вы обнаружили в себе страсть к поэзии?
— Писать стишки начал, кажется, в 13 лет. Я болел тогда; читал Кольцова, Надсона, Лермонтова. Пушкин появился потом, много позже… Затем были Багрицкий, Маяковский, Пастернак. Нам казалось, что русская литература — это литература исчезнувшего читателя. Теперь смотрю: ничего, читают. Но если говорить о молодом поколении, то читают с трудом. Жаль.
— Кто такой поэт?

— Поэтом может быть человек, который и не пишет стихов. Но это уже другое… Сегодня почти нет «профессиональных» поэтов. Профессиональные были при советской власти: написал стихи — тебе заплатили. Кто пишет много и регулярно публикуется — видимо, тот профессиональный литератор. Те, кто ставит стихи в бюджет.

Я пишу мало. Но я пишу всегда. Вот такой парадокс (или «падоракс», как говорил Маяковский). Раньше любил девиз Маяковского: «Поэт должен писать, не отрываясь от той профессии, которая дает ему хлеб, мясо, рубашку и воскресное вино». Потом разлюбил. Сам он, как известно, занимался только поэзией: писал, ездил, читал. И в итоге надорвал не только горло. Но первым профессионалом был все-таки Пушкин. По рублю за строчку, но золотом. Неслабо!
— Сколько нужно написать, чтобы стать поэтом?
— Не в количестве дело. Можно написать одно стихотворение и быть поэтом. Но лучше все-таки больше одного. Если стихи хороши, они хороши всегда. Стыдно признаться, но я все еще пишу стихи. Но и прозу тоже.
— Что в поэзии необходимое, что лишнее?
— Лишнее в поэзии все то, что не поэзия. Литературно-архитектурные излишества. Любая истина — будь то истина поэтическая или религиозная — может быть выражена всегда только так и не иначе. Как в математике, по принципу: необходимо и достаточно. Лишнее слово в искусстве просто губительно.
Наверно, поэт подобен скульптору, который отсекает «ненужный» мрамор. Мысль не нова. Для написания хороших стихов, кроме таланта, нужны искренность и культура. Быть только искренним для поэзии маловато. Искренен любой графоман. Нужна еще культура. Культура дисциплинирует любое анархическое поползновение. Когда ты закован в требования культуры и умеешь преодолеть эти «оковы» — тогда рождается нечто стоящее. «Лишнее» необходимо только для процесса, но не для результата.
Писать нужно с удовольствием. Что написано без радости, не принесет радости и читателю. Я пишу, честно говоря, для нескольких близких мне людей.
Если понравится им, то понравится многим. Может быть, даже всем. Я в этом не раз убеждался. Но прежде всего это должно нравиться автору — мне.
— Кто из писателей вам созвучен?
— Люблю вечных классиков. Как ни странно, они меня вполне удовлетворяют. Конечно, я время от времени беру в руки какого-то относительно современного писателя. Например, Генри Миллера, «Тропик рака». Хулиганствующего американца Чарльза Буковски. И наших, Сорокина или Пелевина (хотя это — тоже вчерашний день). Они интересны. Но мне лучше дышится с Достоевским, Чеховым, Толстым. Не говоря уже о Пушкине и Гоголе. И, конечно, Бродский. Иосиф, разумеется.
— А украинская литература?

— У меня есть большое подозрение, что и в Киеве, и во Львове, и в Харькове существует талантливая украинская литература. Но в Одессе ее почти не знают.
— Как выглядит день поэта Ефима Ярошевского?
— Мой день, мои дни… Не знаю… Просыпаюсь в четыре, и до шести — это блаженное время. Пишу, читаю. Три или четыре дня в неделю я исправно хожу в департамент. В присутствие, как сказал бы Николай Васильевич. В школу или в лицей. За 15 минут я складываю в голове макет урока. К детям нельзя приходить пустым. Они это очень быстро улавливают. Невозможно, зайдя в класс, не жить этим. Это нечестно. С детьми я вынужден быть более откровенным, чем со взрослыми. Потом с удовольствием иду домой. Отдыхаю, глядя на облака. Это счастье — пройти по Госпитальной до знаменитой Мясоедовской и посмотреть всю драму заката над Молдованкой, поверх голов и крыш. Графику деревьев на фоне остывающего неба…

Вообще в Одессе лучше жить, чем работать. В Одессе всегда жили замечательные люди. К сожалению, очень многие уехали. Знаменитый Гуревич, один из самых колоритных людей Одессы. С ассирийской бородой, в знаменитых подтяжках. Он преподавал географию, рассказывал необычайные вещи, которые вычитывал неизвестно где. Поэт Гриша Резников, живущий сейчас в США, сказал мне как-то: «Если бы Гуревич приходил в одно и то же место, скажем, в кафе на Приморском бульваре, сидел бы там, пил кофе, курил трубку, то все ходили бы «на Гуревича». Так это и было некоторое время (80-е годы), до его эмиграции… Кафе потом провалилось, погребло под собой уйму голубей. Двое официантов отделались легким испугом. Своеобразная «Ротонда», о которой когда-то писал Эренбург. Он же писал о том, что над Одессой опускаются «лиловые сумерки Парижа». Что ж, очень похоже на правду…

— Вы были в Париже?
— Я не был. Но я был.
Мы выходим к морю. Его синева сливается с синевой неба.

— …И последнее. У нас две (или три?) Родины: Советский Союз (куда денешься!), Украина и русский язык. У меня их даже больше: Одесса и бабушкин идиш, украинская мова и засыпанная снегом великая русская литература, иудейские корни и высокие истины иудаизма и христианства; старые камни, одесские улицы и дворы. Высокое одесское небо. Соленое море. Выход в океан… Просто ВЫХОД! И это, кажется, главное… Но это — если говорить «высоким штилем»… Можно и «низким». Но зачем?

Одесса… Русский Марсель, знаменитая Южная Пальмира, как-никак — третья столица Империи. Большевики в свое время сделали почти все, чтобы превратить великий город в заурядный советский областной центр. Плюс китобойная флотилия «Слава». Но такой город убить нельзя.

Профиль № 19 (21.05.2007)

За своєю натурою віра вимагає зрозуміння, бо вона відкриває людині правду про її призначення і дорогу до його осягнення. Навить якщо вираз у словах об’явленної істини перевищує наші можливості і якщо наші поняття недосконалі перед її величчю, яка перевищує знання (Еф 3, 19), то однак для розуму, який даний є нам Богом яко знаряддя пізнання правди, вона є запрошенням війти в її світло, що зробить можливим зрозуміння, принаймні в якійсь мірі, того, в що людина увіровала. Богослов’я як наука, яка відповідаючи на заклик правди шукає зрозуміння віри, допомагає Народу Божію в обгрунтованні надії перед запитанями тих, що його домагаються, згідно з апостольским наказом (див. 1 Петр 3, 15)”.

Ці слова походять з Інструкції про покликання богослова у Церкві, виданій 24 травня 1990 р. Конгрегацією Доктрини Віри. То, що ця Конгрегація присвятила данному загадненню окремий документ, свідчить про повагу та значення покликання богослова в Церкві. На сторінках “Парафіяльної Газети” ми вже публіковали деякі матеріали присвячені цьому загадненню (між іншим декілька інтерв’ю з отцем Симоном Широкорадюком).

Сьогодні ми продовжуємо розпочату тему і запрошуємо вас зустрітися з отцем Целестином Напюрковським.
Отец Станіслав Целестин Напюрковський є професором догматики та єкуменізм, керівником кафедри маріології Люблинського Католицького Університету. Своє життя він присвятив справі єдності християн, багато років був членом Міжнародної Смішанної комісії до католицько-лютеранського діалогу. Отець Целестин виховав велике число молодих богословів, між іншім з України. Минулого року він відвідав Україну (Львів, Кам’янець Подільскій, Городок) і прочитав цикл лекцій, присвяченних сучасному богослов’ю. Зараз стараннями студентів семінарії Святого Духа у Городку ці лекції готовляться до друку.

Про покликання богослова в Церкві, про шляхи розвитку українського богослов’я з отцем Целестином Напюрковським розмовляв Олександр Доброєр.

- За останні десять років отець виховав цілу плеяду богословів з посткомуністичних країн Східної та Центральної Європи, таких як Україна, Росія, Білорусь, Літва, Словакія. На Вашу думку, що їх чекає в їх вітчизні і чього може сподіватися від них Церква?

- Так, справді, і більшість з них є світськими богословами – це дуже важливо. Я так розумію сучасну ситуацію в їх Церквах. По- перше, вони напевно будуть мати труднощі в знаходженні свого місця в Церкві, щоб знайти змогу працювати згідно з отриманною підготовкою. Так виглядає, що Церкви на посткомуністичному просторі ще не готови прийняти цю нову та незвиклу ситуацію заангажовання в життя Церкви, яку створюють фактом свого існування світські богослови. Утримання для них не було і досить часто не має по сьогоднішний день. По-друге, мені б дуже хотілось, щоб вони не зважаючи на це не знехочувались. Я бажаю їм, щоб вони заховали незломну терпливість і залишилися при своєму постановлінні благовіствовати Христа.

Торкаючись цієї теми, скажу, що в серці свою ношу два прагнення, які є моїми молитовними намірами. Перший – це молитва за ієрархів, відповідальних за Церкву. Я молю Бога, щоб вони мали мужність та широки горизонти мислення, щоб знайти спосіб заангажування таких людей; щоб вони мали відповідну фантазію для того, щоб знайти для таких людей “шматок хліба” та “дах над головою”. По-друге, я молюсь в намірі моїх коханих випускників, щоб і вони не мислили вузкими стереотипними схемами (я маю професію – чекаю на відповідну пропозицію і відповідну заработну платню). Я бажаю їм самим знаходити можливості для праці, в тому числі неконвенціональні, щоб сенсовно спалюватися заради Євангелія і запалювати далі євангеличні вогні. В житті буває так, що в ситуаціях які вигладають безнадійними, коли спробуєшь робити що небудь, коли справдишся на чомусь, коли Божий Дух явно благословить и поведе справу, тоді прокинеться і апостольска фантазія високіх осіб відповідальних за Церкву. Коли вони бачуть, тоді не можуть не оцінити ваших зусіль. На початку вони дивуються, але пізніше благословляють та “приймають під свої крила”. Від своїх випускників “зі Сходу”, особливо від тих “з іскоркою”, я очикував би входження в середовища інтелігенції, та працю в масс-медіах. Я також бачив би їх як організаторів та аніматорів малих груп “християнського посвячення”, а також яко осіб, що формують наступних форматорів – це безцінна праця для будовання майбутнього. Вони могли б бути також тими, що наводять мости між молоддю України та Польщі…

- Сьогодні в Україні діють декілька учбових закладів, що дають богословську освіту. На Вашу думку для богословського та релігійного формування української молоді, що є більш важливим сьогодні – переклади вже існуючих західних підручників на українську, чи створення власних підручників?

- Не належить виключати перекладів. Нехай далека буде від нас всякого роду ксенофобія. Але “годувати” Східну та Центральну Європу тилько тим, або перед усім тим, що виробив Захід є не тількі ганебне та принизливе, але і шкодливе. І тому є багато причин. Наприклад, через західні підручники до нас часто імпортують проблеми, які є для нас чужімі, а часами і непотрібні. Маю тут на мислі так зване “богослов’я смерті Бога”, “політичне богослов’я”. Часами то бувають антиримські та антипапські погляди в той час, як в нашому регіоні Європи, в нашіх країнах ми досвідчуємо велику вартість та значення особи Папи Івана Павла II.

Надмір західної богословської літератури гамує розвиток нашої власної богословської творчості. Ми в Люблині кажемо, що приготовлений викладачем поганий конспект його лекцій є кращим від добрих записей ціх лекцій, зробленних студентами; але поганий підручник є ліпшний від доброго конспекту. За аналогією можно сказати: кращим є слабий підручник написаний нашими авторами для нас самих же від дуже доброго західного підручника. Підручники написані на Заході відображують західну вражливість; вони зазвичай не беруть під увагу (а навіть не розуміють) нашої духовної вражливості та наших проблем. Свої тези ці автори ілюструють прикладами близькими та зрозумілими на Заході, але які зазвичай нічього не говорять нашому читачеві. Ми не повинні витрачати єнергію і своє життя на травління такої “їжи”. Ми можемо і навить маємо обов’язок та покликання замислюватись над тими запитаннями, що народжуються в нашому середовищі та випливають з нашого власного досвіду віри. Ми зобов’язані до цитування нашіх мислителів, до впровадження в богослов’я наших класиків літератури, до посилання на наш народовий досвід, до роз’яснення темних сторін історіі і єкзістенції людини, що заважають прийняти Христа тим, що шукають сенсу та правди.
Все що я говорю, стосується також і моєї Вітчизни. Навить у нас, у Польщі, де вже існує багато добрих богословських осередків, ми і досі маємо більше перекладених підручників з богослов’я, ніж наших оригінальних.

- Що на Вашу думку в стані запропонувати та внести богослови Центральної та Східної Європи до богослов’я Католицької Церкви?

- Над цім треба замислюватись разом. Напевно Західній Європі ми можемо розповісти про наш досвід життя та праці в умовах терору та нищення усього, що християнське. Цій досвід має в собі елементи досить вузкі та як правило чужі для західного світу. Ми здобули своєрідний досвід стояння при Хресті в ситуації своєрідного християнскького (та ширше – релігійного) Холокосту. Не тількі наші брати євреї пережили Холокост. Його пережили також мілйони віруючих інакше. Усій Європі та цілому світу ми можему засвідчити, що зі свого болісного досвіду знаємо яким страшливим кламством є программа ощасливлення людини без Христа та проти Христові. Західній Європі ми можемо запропонувати також поглибленний досвід та богословське осмислення спасительної тайни Христа Воскреслого. Ми маємо серьозний шанс сказати Заходу ще щось дуже важливого: високе слово про велике значення віри простого народу, той віри, завдяки якій людина та народ тривають при Христі та Його Пресвятій Мати також і тоді, коли так звана християнська інтелігенція “ламається”. Ми, богослови, маємо добру нагоду опрацювати цій досвід, щоб цією рефлексією взбогатити європейське та світове богослов’я.

- В чьому була би специфічна “харизма” такого богослов’я?

- Власне про це ми й говоримо. Можна додати також величезний богословський внесок наших видатних письменників. До найбільш видатних польскіх богословів я зарахував би Адама Міцкевіча, Юліуша Словацького, Зигмунта Красінського та Ципріана Каміля Норвіда (його обов’язково треба долучити до великої трійці нашіх пророків). Росія має Достоєвського. Але ж це величайший з богословів… Я не дуже добре знаю укріїнську літературу, але напевно і ви маєте подібні постаті… Не належить чекати того, що німці, швайцайірці чи англійці опрацюють за нас ці ділянкі нашої культури, що вони опрацюють ці багаті в богословські ідеї стрефи нашого слав’янського християнського духа.

Ми маємо також незвиклий та прекрасний досвід греко-католицької Церкви, що єднає і собі східній та західний християнський світ. Незалежнє від історичних та богословських дискусій що до сенсу та значення власне такого образу християньства, в унійних Церквах ми маємо цікавий досвід буття вселенським християнином. В цьому мене переконують студія над духовною та богословською спадшиною метрополіта Андрія Шептицького.

- Одним з практичних кроків, скєрованих до пробудження співпраці богословів хідної та Центральної Європи, була організована Вами зустріч ваших випускників з цього регіону Європи, що відбулася на початку грудня у Люблині. Чього Ви очікуєте від такіх зустрічей?

- Від таких зустрічей справедливо можна очікувати багатих плодів. Від сотворіння світу не було такіх зустрічей. Ніколи ще не було спроби серьозної та ввічливої співпраці богословів з цього регіону Європи. Самім цім богословам має це створити можливість та полегшити співпрацю завдяки особистому знайомству, обміну інформацієй о фактичним стані богослов’я в іх середовищах (адреси окремих богословів та інститутів, що займаються богослов’ям), теми над якими вони працюють, прийнятий стиль праці, актуальні богословські проблеми та актуальні труднощі…

- Як Ви особисто відбираєте покликання богослова у Церкві і хто власне може бути богословом?

- Це дуже широке питанняч, як передбачаєми паводі після цьогорічних снегів. Торкнемося лише легенько цієї справи, немовби янгольским крилом.

Богословом є професор богослов’я в університеті. Він знає як методологічно вірно богословствувати. Він розглядає старі та нови проблеми, щоб перевірити старі рішення проблеми, а може й запропонувати нові. Він здатний є зауважити проблеми сучасності і похилитися над ними в пошуках відповіді на них сучасною мовою,зрозуміло для сучасної людини. Він пишить конспекти та підручники, щоб допомогти розкрити крила молодим богословьским орленятом.

Але богословами є також кілька подающих надію молодих докторантів, що закінчують власну освіту, але одночасно викладають вже богослов’я в кількох католицьких учбових закладах в Росїї та в Україні. Вони не ограничуються тільки переказом прочитаних підручников, але – користаючись з них – відважно впроваджують нові елементи, відкривая здобуті знання цілком на інного слухача. Відтворюючи, вони творять та перетворють.

В якомусь сенсі богословом був мій покійний батько Генріх з села Мрочкі Мале. Всього пару класів загальноосвітної школи – це вся його освіта. Однак він намагався жити вірою; згідно з власними можливостями намагався зрозуміти віру, якій його навчила мати та настоятель в парафіяльній спільноті в Калушині. Він вмів дати пояснення на багато запитань, так, що люди приходили радитись до нього як до пробошча. В питаннях моралі він бував пророком.

В широкому, але прекрасному значенні богословом є кожний християнин, який живе вірою та славить Бога як вміє. Сьогодні все більше говориться про богослов’є докслологічне , то значить життя на Божу славу. Таким і повинен бути справжній богослов.

Бесіду записав Олександр Доброєр, червень, 2007

Я очень рад, что мое священство пришлось на эти две страны: Советский Союз и независимая Украина. Признаюсь, тогда я более чувствовал себя священником. Вера людей была как-то крепче. Я работал в хороших приходах, традиционных, и время этой работы и по сегодняшний день вспоминаю с радостью. Другое отличие – люди более слушались своиз священников. В свое время я много занимался строительством храмов, их ремонтом, и всегда встречал понимание и активную поддержку людей. Люди активнее, чем теперь, боролись за свои права верующих. Смелее поддерживали священников в отстаивании прав Церкви.

Сейчас меня радует, что существует свобода религии. В СССР, как сказал мне когда-то один из «начальников», советская власть поставила границу для католичества на границе винницкой области. А сегодня, мы видим, что наши общины на востоке и юге Украины – за некоторыми исключениями – не встречают проблем со стороны властей. Строятся храмы, приезжают священники – это хорошо для Церкви.

Как формировалось Ваше священническое призвание? Что оказало решающие влияние на избрание священнического пути?

Я вырос в традиционной верующей семье. Большое вляиние на мое религиозное воспитание оказала моя мать. У нас в селе была церковь, но долгое время не было священника. Но каждое воскресенье мама брала меня за руку и вела в церковь, где мы молились вместе с другими нашими односельчанами. Потом появились священники. Я начал прислуживать им у алтаря с 8 лет. Это были священники, которые для меня стали реальными примерами свидетельства веры и того, каким должен быть священник: отец Маркиан Дажицкий (с 1953 по 1957 год был настоятелем в нашем приходе), отец-инфулат Антоний Хомицкий. Так постепенно возрастало мое призвание.

Для того, чтобы стать священником, нужно было преодолеть много препятствий. Помню, как я уезжал в семинарию: зимой (было очень морозно), под покровом ночи, чтобы никто не видел. Я приехал в Литву и был нелегально принят в семинарию. Но нужно было где-то устроиться на работу и параллельно учится. Мой нелегальный статус в первые годы учебы не давал мне возможность выехать летом на практику. Но сегодня я вспоминаю это время с благодарностью. Также и эти трудности помогали мне укрепляться в вере.

Пять лет существует Одесско-Симферопольская епархия, возглавить которую Апостольский Престол доверил Вам, возведя Вас в епископское достоинтсво. Какие плоды пятилетнего служения Вас – как епископа – радуют более всего?

Начало было очень трудным. За семьдесят лет советской власти здесь было практически уничтожена вся матиериальная база Церкви – храмы, дома, благотворительные учреждения. Но оставались люди. Сегодня необходимо обеспечить их местом для молитвы, священниками. Бог помогает нам. Когда я принял епархию, на ее территории работало 23 священника. Сегодня их уже почти сорок. Есть местные призвания, есть два рукоположенных местных священника. Люди очень любят их и я доволен их служением.

Растет число приходов. В 2002 году на территории епархии существовало 42 зарегистрированных прихода, а сегодня уже 62 зарегистрированных, не считая доездных пунктов. Растет число монашествующих, открываются новые монастыри. Богопосвященные лица – это очень большое подспорье для нашей епархии. Строятся три новых храма в епархии, заканчивается ремонт кафедрального собора. Возрастает число верующих. Это не может не радовать. За время своего пребывания в Одессе я еще не видел столько людей на Пасху, сколько в этом году.

Очень важна работа мирян. Активные миряне, хорошо знающие Библию, Катехизис, присупающие к таинству – это большая посощь для священников.

Свою ближашую задачу я вижк в том, чтобы вернуть Церкви храм в Севастополе и построить храм в Симферополе. Тогда все наши общины в крупных городах будут иметь свои храмы.

Чтобы Вы, с высоты своего священнического опыта, посоветовали тем молодым людям, которые готовятся к священству. Каким должен быть украинский католический священник на юге Украины в начале XXI века?

Такой священник должен быть готовым к миссии. С верой и любовью идти туда, где он нужен. Не бояться трудностей: что мало людей, что нет комфортных условий для жизни. Священник должен помнить наказ Господа: «Идите по всему миру, проповедуя Евангелие всей твари». Если священник будет жертвенным, то его везде люди примут, будут любить его и будут послушны ему как пастырю.

Интервью записал Александр Доброер, май 2007
Фото: Католический Крым

Młody poeta

W ostatniej klasie szkoły średniej, jak prawie każdy młody człowiek, zaczął pisać wiersze. Ale tak naprawdę literatura zaczęła pochłaniać go po ukończeniu liceum. Wtedy za pierwszym razem nie dostał się na polonistykę i żeby cały czas mieć kontakt ze słowem udał się do Policealnego Studium Księgarskiego. Tam spotkał człowieka, który znacznie wpłynął na dalszy krąg jego zainteresowań literackich. Był to młody poeta Stanisław Sadurski, z którym razem stworzyli coś w rodzaju mini-kawiarni literackiej lub małego kółka opiniotwórczego. Zaczytywali się jak wariaci w książkach, bez końca gadali o literaturze. Kontakt z najbardziej poszukiwanymi książkami mieli dzięki praktykom w księgarniach.
- Najciekawiej wspominam praktyki w zwrotowni książek na ul. Lotniczej, gdzie książki
o których nam się nie śniło mogliśmy zdobyć za śmieszną ceną – wspomina Grzegorz. — W tym czasie zaczytywaliśmy się literaturą iberoamerykańską. Już wtedy mając doczynienia z tą literaturą zacząłem interesować się “technologią” powstania obrazu. Interesowała mnie wyobraźnia, tworząca magię obrazową, a literatura Borgesa, Marqueza, czy Cortazara w takie magiczne obrazy obfitowała — opowiada.
Grzegorza Linkowski debiutował w pierwszym numerze dodatku młodoliterackiego do tygodnika «Kamena» — “Źródła”. Później jego wiersze pojawiały się w ogólnopolskiej prasie literackiej. W 1978 roku, kiedy dostał się na studia na Instytucie Polonistyki UMCS trafił do zupełnie innego środowiska.

W teatrze

Z jednej strony była literatura „programu”, oficjalna wykładana w salach uniwersyteckich, z drugiej, tuż obok w środowisku związanym z teatrami studenckimi, wszyscy zaczytywali się zakazaną literaturą emigracyjną: Gombrowiczem, Miłoszem. Grzegorz Linkopwski był wtedy pod wielkim wrażeniem literatury rosyjskiej: Achmatowa, Mandelsztam, Bułhakow, później Sołżenicyn i Szałamow, próbował tłumaczyć Galicza. Może stąd zaczyna się jego zainteresowanie Wschodem. Duży wpływ miały też książki zdobywane w „drugim obiegu”, a szczególnie “Człowiek zbuntowany” Alberta Camusa i „Ziemia Ulro”Czesława Miłosza.
- Zastanawiające — opowiada Linkowski po latach — że w środowisku teatrów studenckich można było poznać literaturę lepiej, niż w kole młodych przy ówczesnym związku literatów. W kole młodych wszystko było oficjalnie dalekie od realiów społeczno-politycznych. Większość młodych pisarzy nawet nie widziała na oczy „bibuły”. W środowisku teatrów studenckich miałem zupełnie inny ogląd świata. Panował tutaj duch wolności, rodziło się poczucie buntu wobec rzeczywistości gierkowskiego socjalizmu. Jedynie w tym środowisku można było dyskutować o wielu rzeczach. To środowisko nie pozwalało się upodlić. Poszedłem w kierunku teatru, gdyż był bliżej rzeczywistości i prawdy o nas w świecie, w którym wówczas żyliśmy.
Tu Grzegorz spotkał ludzi, którzy odegrali bardzo ważną role w jego życiu. Chodzi o ludzi z kierowanego przez Krzysztofa Borowca Teatru Grupa Chwilowa. Kiedy trafił do teatru na początku lat osiemdziesiątych, jako aktor został zaangażowany do przedstawienia Cudowna historia. Z Grupą Chwilową objeździli z tym przedstawieniem całą Europę. Linkowski tak wspomina swą pracę w teatrze:
- Zawsze pociągał mnie w tym teatrze, tak ważny — zawsze przez Krzysztofa Borowca podkreślany — element, jakim była pozasłowna przestrzeń. Tajemnicze symboliczne rekwizyty i elementy scenografii, przestrzeń zapełniana ruchem o wiele więcej i silniej mówiły, niż słowo, literatura.

Teatr Grupa Chwilowa nie rezygnował z inspiracji literackich… Na przykład w pięknym, ulubionym przedstawieniu Grzegorz Linkopwskiego — Martwa natura inspiracją literacką stały się wiersze Josifa Brodskiego. Jedanka to nie lieratura budowało spektakle Grupy Chwilowej, lecz wyobraźnia twórców: Krzysztofa Borowca, Bolesława Wesołowskiego, Tomasza Pietrasiewicza, Mirosława Muły, Elżbiety Bojanowskiej, Jerzego Lużyńskiego, Renaty Dziedzic, Jerzego Rarota. Czasami na początku było słowo — słowo inspirujące cały szereg dalszych wydarzeń, ale w centrum spektaklu zawsze była wizja, obraz.
Przedstawienie Martwa natura w mistrzowski sposób łączyło w sobie nastrój poetycki
z opowieścią teatralną o polskiej szarej rzeczywistości z końca lat siedemdziesiątych. W tym przedstawieniu, jak i w całej swojej twórczości Borowiec, preferował wypowiedź przestrzenno-ruchową zamiast «gadactwa» i to zawsze najbardziej fascynowało Linkowskiego.

Kontynuacją tego doświadczenia była praca w Teatrze NN, gdzie podobną wyobraźnię pozasłowną kontynuował Tomasz Pietrasiewicz w Ziemskich Pokarmach i Wedrówkach niebieskich. Dzięki inspiracji gęstymi tekstami literackimi powstawały przedstawienia bardzo wizyjne, w których słowo pełniło dalszą rolę niż przestrzeń i obraz. W Teatrze NN Linkowski kontynuował również zainteresowania związane z problematyką pogranicza i spotkania kultur. Fascynacja ta była wyniesiona z domu rodzinnego — przodkowie ze strony ojca pochodzili z terenów kresowych, dziadek był starostą hrubieszowskim Dzięki temu zaczął stawiać sobie pytania dotyczące tożsamości własnej i tożsamości innych. Tu również obudziło się jego odkrywanie kultury i świata Żydów polskich – sesja „Żydzi lubelscy” w 1994 roku — oraz zainteresowanie chrześcijaństwem wschodnim, wynikiem, którego stały się “Spotkania z prawosławiem”, organizowane przez Linkowskiego w Teatrze NN.

Pierwsze kroki w dokumencie

Po rozbiciu monopolu telewizji państwowej na początku lat dziewięćdziesiątych powstała Telewizja Niezależna Lublin, w której Grzegorz Linkowski rozpoczął robienie cyklicznego autorskiego programu pod tytułem “Oblicza teatru”. Pierwsze programy prezentowały głównie ruch teatrów alternatywnych, ale z czasem rozszerzył prezentację do wszystkich teatrów pojawiających się wtedy w Lublinie. Tam też powstawały jego pierwsze formy dokumentalne. Były one jeszcze niezgrabne, uczniowskie. Należało opanować nowe medium, nowy język. Od początku.

- Cały czas zmierzałem w kierunku obrazu, który powinien mówić swoim kształtem, konstrukcją, więcej niż słowem. Mimo że filmy dokumentalne moje głównie operowały w warstwie informacyjnej słowem, to często sięgałem również do inscenizowania lub fabularyzowania małych epizodów z życia bohaterów filmów.
O swoich zainteresowaniach problematyką społeczną Grzegorz Linkowski opowiada: — Kiedyś Agnieszka Holland powiedziała: “Dokumentalistom wydaje się, że mogą coś filmami zmienić”. I rzeczywiście, mam taką nadzieję. Więcej, mam pewność, że chociaż jest to trudne, jednak możliwe. Pojechałem z filmem …wpisany w Gwiazdę Dawida – Krzyż o księdzu Waszkinelu na festiwal do Kijowa. To historia człowieka, który mając trzydzieści pięć lat i będąc od 12 lat kapłanem — dowiedział się, że jest Żydem.
Dokument ten został co prawda nagrodzony, ale był też mocno krytykowany, szczególnie przez ludzi związanych z prawosławiem. Wielu uznało, że to bardzo heretycki film. Bardzo gwałtownie zaatakowała mnie jedna z reżyserek, Tatarka, od kilku lat prawosławna. — W roku następnym znów spotkałem ją na festiwalu — opowiada reżyser. — Chciała ze mną porozmawiać. Zdziwiłem się, kiedy poprosiła mnie o ubiegłoroczny film, który tak skrytykowała. Powiedziała:”Jestem prawosławna, moja córka jest prawosławna, natomiast mąż i syn są mahometanami. To dla mnie bardzo ważny film, dał mi ulgę, że przecież jest jeden Bóg”. Musiał minąć rok, żeby to zrozumiała. Dałem jej film. Powiedziała, że pokaże go w swojej telewizji …
Reżyser wielokrotnie doświadczał równie silnych reakcji na swoje dokumenty: — Na organizowanym przeze mnie lubelskim festiwalu Rozstaje Europy, w czasie dyskusji prowadzonej przez Krystynę Mokrosińską, pewien człowiek wstał i powiedział, że chciałby mi bardzo podziękować za ten właśnie film, ponieważ dzięki niemu – uwierzył… Wyobrażasz sobie – takie intymne wyznanie wobec tłumu widzów!

Kamera na wschód

Grzegorz Linkowski deklaruje: — Zawsze jako twórca jestem zainteresowany polikulturowością, iskrzeniem między nacjami, religiami. Fascynują mnie zjawiska dziwne tożsamościowo: Ksiądz Waszkinel, konsul Arie Lerner, ekumeniczni mnisi, fanatyczni nowojorscy chasydzi i Żydzi emigrujący z Rosji do Izraela – ów „chiazmat” według określenia Władysława Panasa, a więc łączenie różnych wobec siebie (nie zawsze przecież wrogich) racji, w wyniku, czego powstaje nowa jakość. A w tym wszystkim istotny jest dla mnie aspekt pedagogiczny, potrzeba pokazania tego ludziom. Większość moich filmów ociera się o te kwestie mam wiele dowodów, że wywołują rezonans w kontakcie z rzeczywistością. Po pokazie filmu o Lwowie …bardzo przyjemne miasto przedstawiciele Towarzystwa Przyjaciół Lwowa w pełnym oburzenia liście do «Gazety Wyborczej» zarzucili mi fałszowanie rzeczywistości, antypolską i proukraińską wymowę dokumentu. Bronił mnie Andrzej Osęka twierdząc, ze oni nie mają monopolu na to miasto i że nie należy wciąż koncentrować się na poszukiwaniu śladów martyrologii, i nienawiści obecnej w przeszłości. Zrobiłem film – pocztówkę Lwowa współczesnego, takiego, jakim jest teraz, miasta będącego mieszanką narodowościową — bo wciąż żyje tam wielu Rosjan, Polaków i oczywiście Ukraińców, którzy także czują dziedzictwo tego miejsca. Oni wszyscy mają do tego prawo. Udało mi się ukazać pewien fenomen – to miasto wymusza na swoich współczesnych mieszkańcach – (czy jest to dawny sowiecki aparatczyk, czy młody plastyk z grupy „Szlah”) – zachowania i gesty, które przetrwały przez lata, jak chociażby słynny lwowski kult kawy… Powstał film, który stara się zerwać z nostalgiami rodzącymi żal i nienawiść, film, który szanując przeszłość daje szansę na rozumienie zmian — przecież demokratycznych — zachodzących na Ukrainie.

Rozstaje Europy

Fascynacja dokumentem filmowym (który sam w sobie jest już zaangażowaniem społecznym)
w sposób logiczny przedłuża się w innych przedsięwzięciach Linkowskiego. Tytułem przykładu wymienić należy chociażby II Międzynarodowe Dni Filmu Dokumentalnego „Rozstaje Europy” jedyny w Polsce wschodniej konkursowy festiwal filmów dokumentalnych o tematyce współistnienia kultur, narodów, religii. Od listopada w Centrum Kultury w Lublinie Grzegorz Linkowski razem z wieloletnim redaktorem wydawnictwa “W drodze” ojcem Tomaszem Dostatnim rozpoczyna cykl spotkań pod tytułem „Przekraczanie murów”.
- Uważam, że nadal jesteśmy świadkami ciekawych wydarzeń w Europie. Nawet przeciętny człowiek dostrzega, że Europa powiększa się, poszerza się. Często jednak nie zauważamy, że burząc jeden mur, budujemy inne. Jest to mur widoczny już na wschodzie Europy, jak też mur, który — za Janem Pawłem II — możemy uznać za istniejący w sercach niektórych z nas. Ciągle inność drugiego człowieka, albo brak wyraźnej tożsamości wywołuje u wielu agresje i prowadzi do odtrącenia. Sytuacja mniejszości w wielu krajach Europy nie polepsza się, a w niektórych nawet pogorszyła. Polityczne zmiany w Belgradzie wcale nie oznaczają rozwiązania problemów współżycia narodów mieszkających na Bałkanach. Ciągle w naszym kraju nie potrafimy odrzucić stereotypów, z którymi nierozerwalnie kojarzy nas Zachód.

Te wszystkie problemy spowodowały, że oprócz własnych filmów o tej tematyce Grzegorz Linkowski postranowił pokazać w Lublinie filmy, które zaszokują i wstrząsną sumieniami nas Europejczyków. Stąd też festiwal filmów dokumentalnych oraz nowy cykl spotkań w Centrum Kultury organizowany wraz z ojcem Tomasz Dostatnim. W obrębie tej tematyki pozostaje również najnowszy film, nad którym pracuje Grzegorz Linkowski na zamówienie zachodniego dystrybutora. Będzie to film, opowiadający o spotkaniu syna wielkiego zbrodniarza hitlerowskiego z dzieckiem Holocaustu. I pytanie: czy jest możliwe porozumienie i wspólne patrzenie w przyszłość Europy ludzi o tak odmiennych losach i życiorysach. Dla miłośników twórczości Linkowskiego na pewno będzie to fascynujący prezent.

Aleksander Dobrojer
„Na przykład” – miesięcznik kulturalny
Nr 5 (76), listopad 2000

Сестра Маргарита внешне напоминает русских сестер милосердия времен Первой мировой войны. Всегда подтянутая, энергичная. От нее никогда не услышишь: «Сейчас у меня нет времени». У нее всегда есть время и на больных, и на членов их семей. Каждого выслушает, поможет. Сестра Маргарита возглавляет хоспис* в городе Иркутске. Это уникальная инициатива, потому что это единственный в России хоспис, в работе которого участвуют государственная власть и Католическая Церковь. Это вообще первый опыт за всю историю России, когда Католическая Церковь работает рука об руку с государством под одной крышей.

А началось все с беседы, состоявшейся в начале сентября 1999 г. между Апостольским нунцием Джоном Буковским, епископом Ежи Мазуром и представителями областной и городской администрации Иркутска. Говорилось в целом о сотрудничестве в социальной сфере, и решено было открыть хоспис для онкологических больных. Первоначально планировали, что здание для него будет выстроено и он откроется, так сказать, с нуля. Однако, позднее городские власти предложили оборудовать хоспис на базе одной из действующих городских больниц.

Возглавить хоспис епископ Мазур предложил сестре Маргарите Кукиной из Ордена святого Карла Боромео. И сестра Маргарита, которая после формации в Польше собиралась ехать на постоянную работу и место жительства в Красноярск, с одобрения свое настоятельницы приняла это предложение.
- Когда я впервые пришла в больницу, где мы открывали хоспис, на меня небрежно посмотрела одна из медсестер и сказала: «Вот вешалка, здесь можете повесить свой плащ». Это было единственное «мое место» в этой больнице. Ведь кто я была для работающих здесь людей: никому не известная монахиня, да и образованная ли?..

Однако удивительное душевное тепло, излучаемое сестрой Маргаритой, ее умение вести диалог, ее профессиональная компетентность и забота о каждом человеке растопили лед. Сейчас она имеет в больнице свой кабинет, к ней приходят за советом и больные, и врачи.

- Создание хосписов связано с тем новым направлением в современной медицине, которое называют паллиативной медициной, — продолжает сестра Маргарита. — Слово «paliam” в греческом языке обозначает «широкий плащ», который мог укрыть всего человека. Значит и хоспис должен взять под свою опеку и заботится обо всем человеке – вместе с его онкологическим заболеванием, с какими то др. сопутствующими болезнями, с побочными эффектами лекарств, а также с его психикой, душой, семьей, привычками и всем тем, что раньше составляло жизнь этого человека.

Сестра Маргарита знает об этом не понаслышке. По образованию она – медик. Она имеет диплом Иркутского мединститута, сертификаты Института усовершенствования врачей (экономика и организация фармакологической деятельности) и сертификат Отдела паллиативной и онкологической медицины Медицинской Академии в Познани (Польша).

- По светским меркам у меня была отличная жизнь, — вспоминает сестра Маргарита. — Я закончила университет, работала на очень хорошей должности в медицинском департаменте Красноярской краевой администрации. У меня было все, что нужно: друзья, карьера, деньги. Но я постоянно испытывала чувство, что всего этого недостаточно человеку для счастья. Я искала Бога. И когда нашла Его, решила посвятить Ему всю свою жизнь. Так я оказалась в Католической Церкви, а затем у сестер-боромеушек.

Мы ходим по иркутскому хоспису, где одновременно пребывает сорок человек. Я спрашиваю сестру, как работает хоспис, в чем его отличие от других стационаров. Она объясняет:
- Хоспис должен работать в нескольких направлениях. Прежде всего, хоспис работает для людей, которые нуждаются в постоянной круглосуточной заботе. Для них открывается стационар. Здесь люди получают необходимое лечение. Само онкологическое заболевание продолжает лечиться, если это возможно. Но чаще всего, важно помочь человеку не страдать от боли с использованием противоболевых средств. Важно помочь человеку не страдать от других неприятностей, вызванных тем, что он постоянно находится в кровати, не может вставать, не может почистить зубы, не может самостоятельно совершать туалет, не может ухаживать за собой. Часто эти люди даже не в состоянии проглотить собственную слюну. И о них заботится вся команда, работающая в стационаре.

- Кроме этого, — продолжат сестра Маргарита, — хоспис работает с семьями таких больных, учит их ухаживать, учит принимать это состояние, не думать, что все заканчивается смертью на Земле. Учит помогать больному пережить его тяжелое страдание. Помимо этого в хосписе важно иметь подготовленных людей, обслуживающих тех, кто находится дома. Он также болеет, также страдает, но семья в состоянии ухаживать за ним и поэтому важно, чтобы подготовленные люди приезжали каждый день, помогали в том, чтобы привезти необходимое лечение, помогали семье ухаживать за больным.

Иркутский хоспис отличается от традиционных европейских хосписов по ряду параметров. Например, в нем есть места не только для онкологических больных, но и тех, кого мы называем «социальные больные». Это – те люди, которые оказались волею судьбы без средств, без семьи и заботы. У кого-то семьи нет вообще. Нет дома, квартиры. А некоторые не имеют возможности остаться в семье, потому что нет тех, кто бы заботился о них круглосуточно. Таких здесь около двух десятков. Некоторые не имеют даже одежды, чтобы уйти из хосписа, когда закончится курс лечения. Обычно они находятся здесь после травм, переломов, обморожений. Здесь они проходят курс реабилитации в течение 2-3 месяцев. Потом для них стараются оформить документы, может быть, в места в домах инвалидов. Дается им денежное пособие на первое время. Сотрудники хосписа стараются и для них сделать все возможное, чтобы они не почувствовали себя забытыми, ненужными. Чтобы они почувствовали, что их тоже любит Господь. Чтобы они знали, что наш Отец Небесный ожидает их как заблудших сынов.

Однако, основную часть клиентуры хосписа составляют онкологические больные, требующие палиативной опеки. Палиативная медицина строится на совершенно иных принципах, чем традиционная медицина. У нас в течение многих лет казалось, что человек должен силой воли справиться со всеми трудностями, со всеми болями. Но сейчас мы видим, какие плоды принесла такая наука, такое учение. Палиативная медицина раскрывает перед нами иной аспект существования больного человека: человек должен заботиться о душе. Именно в терпении он приходит к вопросу – а зачем живу, зачем страдаю. Поэтому очень важно помочь человеку найти смысл существования, смысл жизни вместе с тяжелой болезнью. А также помочь его семье принять таким, каков он есть – слабого, нервного, нетерпеливого. Здесь больной (да и врач) чувствует, что изменяется его философия жизни, что фундаментом является не только та сила, на которую он рассчитывал раньше, а ищет смысл в общении с Богом. Ищет тех близких отношений, которые помогли бы ему принять свои страдания, свое беспомощное состояние.

- И как монахиня, и как врач я считаю необходимым помочь и тем сотрудникам хосписа, которые каждый день видят умирающих. Они видят здесь свою беспомощность. Ведь нас учили, что качество работы врача оценивается по людям, вышедшим из больницы. В хосписе трудно ожидать, что большой процент людей выйдет здоровыми из него. Скорее, происходит другое. И тогда перед врачом встает вопрос – «нужен ли я здесь». Медсестра не знает, что ей делать, когда видит больного в коме, и закрывает за собою дверь. Они собирают в себе эти отрицательные эмоции и иногда не знают, что с ними делать. Важно людям верующим прийти им на помощь и научить их соединять эти страдания со страданиями Христа. Конечно, это не происходит в один день, особенно здесь в России, когда о Боге говорят как о чем-то экзотическом, где человек верующий и практикующий – это большая редкость.

Позднее, уже в кабинете сестры Маргариты за чашкой горячего чая, настоянного на сибирских травах, мы говорим об Украине. Ни для кого не секрет, что в нашей стране постоянно растет процент онкологических заболеваний. А значит, постоянно увеличивается число больных, нуждающихся в помощи до самой последней минуты. Насколько мы знаем, очень часто людей после химиотерапии, после облучения выписывают домой, и там они остаются один на один со своим заболеванием, со своим страданием и терпением. И только очень близкие люди видят это и страдают вместе с ним. Теряется смысл жизни. Нет возможности сохранить достоинство человека. Человек, страдающий долго и тяжело, это — большое бремя для своих близких. И поэтому есть необходимость открывать хосписы и у нас. Но это сопряжено с рядом формальных трудностей. С чего бы можно было начать, спрашиваю я.

- Начните с домашнего хосписа, — советует сестра. – Это наиболее простой вариант. Очень важно в этом случае подготовить достойную команду, которая бы брала на себя различные задачи. Одна из них – помочь больным на дому, а также научить семьи ухаживать за больными в домашних условиях. Другая – показать органам здравоохранения, что такая опека гораздо дешевле обойдется для государства и создаст определенные удобства. Ибо когда приезжаешь к больному, который уже известен, известен его курс лечения, дозировки, принимаемые препараты, то гораздо легче оказать ему помощь. И семья себя будет чувствовать более безопасно в трудных ситуациях, ибо обращается к тем, с кем уже работает давно и им не нужно объяснять с самого начала, что происходит и доказывать, что больной нуждается в помощи.
Провожая меня, сестра Маргарита говорит об ответственности христиан за лицо мира. Мы говорим о том, что много прихожан могло бы в качестве добровольцев включиться в работу таких домашних хосписов (именно так происходит в Иркутске).

- Я думаю, — говорит она мне на прощанье, — что у нас в России, у тебя в Украине да и в других пост-советских странах очень важно научить людей искать Бога, искать его не только в стенах церкви, но и в том страдающем Христе, который есть в этих больных.

Александр Доброер для издания «Свет Евангелия» 2001год

* Хоспис (от лат. Hospitium- приют, пристанище)– это своего рода стационар, где неизличимо больной человек достойно и по-человечески может приготовиться к, пожалуй, самому важному моменту всей своей жизни – смерти.

Передо мной сидит статный человек с приятной улыбкой, простыми манерами, внимательный собеседник. Он – прямая противоположность образа, начертанного моими собеседниками. Епископ Бронислав Бернацкий, несмотря на свой шестидесятилетний возраст, епископ «молодой» — на днях исполнилось четыре года со дня его епископской хиротонии. Однако, он возглавляет одну из самых больших в Украине (да и в Европе) епархий. В состав Одесско-Симферопольской римско-католической епархии входят Одесская, Николаевская, Херсонская, Кировоградская области и автономная республика Крым. Общая площадь, доверенной епископу Бернацкому территории составляет 112. 000 квадратных километров.

Рабочий день епископа начинается в 5 часов утра. Проснувшись, владыка некоторое время посвящает молитве. Сначала это предписанные Часословом молитвы, а затем – час духовных размышлений и молитвы за нужды епархии. Своим первым учителем молитвы епископ Бронислав называет свою маму. Эта простая деревенская женщина, самостоятельно воспитывавшая сына, сумела с раннего детства привить ему любовь к Богу и Церкви. Она научила его разговору с Создателем, когда мы не только говорим к Нему, но и учимся слышать Его голос в глубине своей души.

Епископ Бронислав родился и вырос в малом местечке Мурафа Винницкой области. Мурафской церкви повезло: построенная в середине тридцатых годов, во время войны она была закрыта, но внутри ничего не испорченно. Церковь вновь открыли в 50-е годы.

«Впервые я стал прислуживать у алтаря в десятилетнем возрасте. В нашу церковь сходились люди из окрестных сел. Я хорошо помню облавы на верующих. Милиция делала засады на дорогах, чтобы ловить людей после вечернего богослужения. Как-то поймали и меня, сорвали с шеи крестик… Так, наверное, рождаются призвания к священству. Я видел, как ревностно молились люди, как они ждали приезда священника, как защищали свою веру. Поэтому я молился за то, чтобы стать священником. Насколько я помню себя, я всегда хотел стать священником».

Затем епископ служит утреннюю Мессу в кафедральном соборе. После завтрака, если не намечены никакие рабочие поездки — приём посетителей. «Епархия моя большая, а потому и дел много. Приходят одесситы и приезжают люди из других городов. Иногда приходится встречаться с государственными служащими, принимать иностранных гостей». Двери епископского дома всегда открыты для людей. Секретарь епископской курии сестра Эмилия говорит, что епископ Бронислав велел ей пускать к нему всех посетителей, чем бы он не был занят. «Епископ в Церкви поставлен для служения людям, а потому должен быть доступен людям», — считает одесский владыка. В его скромной квартире (небольшой комнатке, служащей ему одновременно жильем, кабинетом и приемной) уже побывало великое множество людей: простых прихожан, государственных чиновников, членов дипломатического корпуса, священнослужителей и епископов (в том числе православных и протестантских), кардиналов, представителей европейской аристократии…

В 13.30 епископ ест обед со своими сотрудниками. Бывает, что приглашает с собой на обед кого-то из гостей. Епископ Бронислав остается приверженцем простой пищи. Одно из любимых блюд — картошка с кислым молоком. Из ягод особенно любит клубнику. «Помню, еще в годы учебы в семинарии, я был на практике в Украине. Был очень урожайный год на клубнику. Я ел ее вдоволь. А затем вернулся в Ригу, где учился в семинарии, — а там клубничный сезон только начался. Так что в тот год Господь побаловал меня», — улыбается иерарх.
После обеда – разбор корреспонденции, ответ на письма, чтение.

Я спрашиваю епископа, что было самым трудным, когда он приехал работать на юг Украины.
- Я всю жизнь проработал в центральной Украине. И когда был назначен Папой Иоанном Павлом II епископом в Одессу, то заметил, как отличается ментальность тех людей, среди которых я работал до сих пор, от южан. Здесь, на юге, наши общины полиэтничны, они состоят из поляков, литовцев, немцев, чехов, украинцев, русских, армян… Это был для меня великий пастырский вызов, который я принял с радостью. Потому, что я никогда не боялся работы и все приходы, на которых работал, оставлял после себя священникам в идеальном порядке. Когда я пришел сюда работать, я сперва объехал всю епархию, чтобы лично познакомиться со священниками, с людьми, узнать условия, в которых они работают. Это дает реальное видение Церкви.
На вопрос о том, как складывается сотрудничество католического епископа с представителями государственной власти, епископ отвечает:
- Это зависит от региона. Так, например, в Севастополе, наша община на протяжении более десяти лет старается вернуть себе отнятый некогда храм. До сих пор наши просьбы встречались с сопротивлением городского совета. Однако после мартовских выборов наметился некоторый позитивный сдвиг в решении этого вопроса, хотя об окончательном его решении говорить рано. Мы ведем диалог с представителями Одесского городского совета в рамках созданного при Одесском городском голове Совета церковно-светского согласия. Очень хорошие рабочие отношения сложились у меня с Николаевским губернатором. Господин Садыков принял меня, у нас состоялся продуктивный обмен мнениями. Этот человек открыт к диалогу, с пониманием относится к проблемам наших общин в области и помогает их решать согласно законодательству. Его заместитель лично выезжал в некоторые проблемные точки, например в Кривое Озеро, где наша община имеет проблемы с выделением земли вокруг храма. Я надеюсь на такое же продуктивное сотрудничество и со стороны мера Николаева. Пока еще не все проблемы решены. Так, к примеру, нашей Церкви несколько лет назад было возвращено здание дома священника при храме св. Иосифа на улице Декабристов. Но часть его до сих пор занимает исторический музей. Власти обещали до конца года полностью освободить это помещение и передать его Церкви. Я надеюсь, что они сдержат свое обещание.

- А зачем Католической Церкви все эти помещения? – спрашиваю у епископа.
Церковь всегда осуществляла не только духовную, но также социальную и культурную миссию. Так, в Одессе и Ялте в наших храмах постоянно проходят концерты и выставки. Мы хотим развивать благотворительную деятельность. Это тоже составляющая часть нашего благовестия. Для этого нужна материальная база. Вы помните, какие были морозы этой зимой. Наши добровольцы в Одессе все это время раздавали горячие обеды для людей, живущих на улице. Если бы у нас были в пользовании помещения, принадлежащие нам до Октябрьской революции, то мы могли бы раздавать эти обеды в тепле, а для нуждающихся организовать ночлежку. Тогда наша работа была бы более эффективна. В Херсоне наши верующие работают с некоторыми интернатами.
Особую заботу епископ проявляет о детях и семьях.

- Семья является фундаментом как государства, так и прихода, — говорит епископ Бронислав. — Мне больно смотреть, как распадаются семьи, когда утеряна культура семейных отношений, которым необходимо учиться. Только в случае тесного сотрудничества Церкви и государства можно решить эту проблему. В настоящее время мы разворачиваем в епархии программу Центров поддержки семьи. В перспективе – создание программы помощи детям улицы.

Спрашиваю епископа, не является ли такая активность Католической Церкви на юге Украины признаком прозелетизма?

- Мы не чужие на этой земле. Еще в I веке в крымские каменоломни был сослан Папа Климент I, опекавший существовавшие здесь христианские общины. В первом тысячелетии христианской эры на этих территориях существовали католические общины и монастыри. В XI веке на территории Крыма уже был католический епископ. Отцами-основателями Одессы были католики. До начала большевистских преследований католики здесь всегда составляли 13% процентов населения города. Кроме того хочу отметить, что всюду в епархии у меня складываются хорошие отношения с представителями других Церквей. Мой представитель в Крыму участвует в работе Крымского межконфессионального совета, возглавляемого епископом Лазарем и объединяющим все ведущие конфессии Крыма (в том числе и мусульман). У меня теплые братские отношения с Херсонским епископом УПЦ Иоанафаном. Я знаком с николаевскими иерархами и священниками. В Одессе у католиков добрые отношения практически со всеми конфессиями. Мы регулярно встречаемся, проводим совместные молитвы, акции, готовим обращения по актуальным вопросам современности. Я очень доволен этим сотрудничеством.

Перед вечерней Мессой иерарх идет исповедовать людей. Епископ Бронислав часто исповедует: и в будние дни, а особенно в воскресенье, когда работы священникам прибавляется. «Я прежде всего пастырь, — говорит владыка Бронислав, — а потому не должен забывать людей. Прощение Богом грехов в таинстве исповеди совершается только посредством священнослужителя. В таинстве священнического рукоположения это право дается каждому священнику. Потому я с радостью выполняю эту миссию».

В свободный день или вечером епископ любит совершить прогулку в обществе кого-то из своих сотрудников. «Вообще, я люблю лес, особенно хвойный. Но здесь, в Одессе, где я пребываю постоянно, его нет. Поэтому, если есть возможность, я еду к морю. Человек нуждается в контакте с природой. Через творение мы созерцаем красоту и величие Творца. Если нет возможности куда-то выехать, тогда читаю либо смотрю какой-нибудь художественный или документальный фильм».

- У Вас есть телевизор?…
- Безусловно, — смеется епископ Бронислав, — я же не средневековый епископ! Я стараюсь быть в курсе новостей, которыми живет мир и страна. Смотрю вечерние теленовости на разных каналах (это позволяет иметь более объективное представление о происходящем), слушаю Радио Ватикана. Мои сотрудники готовят мне обзор интернет-новостей. (Кстати, Одесско-Симферопольская епархия это единственная римо-католическая епархия в Украине, имеющая свою пресс-службу). Мы, христиане, обязаны молиться за мир. События текущего дня становятся одной из тем моей вечерней молитвы.

Люди выходят из храма, двери закрываются. Шумит вечерний город, гремит музыкой, суетится. А в тихом храме в свете вечной лампадки можно различить коленопреклоненного человека, который долго остается на молитве, вознося к небесному Престолу одному ему известные моления за спасение города и мира.

Статья написана в ноябре 2006 года для «Парафиальной газеты»

- Отец Ришард, Вы впервые в Украине — каковы Ваши первые киевские впечатления?

- Да, я действительно впервые не только в Украине, но и вообще в Восточной Европе, хотя давно связан с ней дорогими для меня узами. Так мой римский докторат, посвященный апокрифам Авраама на старославянском языке, был написан на основании источников, хранившихся тогда в бывшем СССР (Москве, Ленинграде и Киеве). В Польше у меня есть друзья и воспитанники из Украины. Некоторые из них – уже выпускники и работают в Украине (как, например, мой собрат-салезианец отец Виталий Кривицкий из Одессы).

Киев – прекрасный город. Меня особенно заинтересовали и поразили ваши храмы. Я с удовольствием посетил Софийский собор и Киево-Печерскую лавру. Я также в восхищении от ваших студентов. Впечатляют их способность и желание учиться; подобно губке они с жадностью впитывают в себя новые знания.

- В Люблине Вы возглавляете Библейский Институт, который благодаря качеству получаемого здесь образования справедливо считается лучшим в Польше и даже известен далеко за ее пределами. Как устроен Ваш Институт, чем он занимается в настоящее время?

- Институт имеет девять кафедр: Экзегезиса исторических и дидактических книг, Экзегезиса повествовательных книг Нового Завета, Экзегезиса пророческих книг Ветхого Завета, Экзегезиса апостольских посланий Нового Завета, Библейской герменевтики, Библейской филологии, Межзаветной литературы и вспомогательных библейских наук, Библейского богословия Нового Завета и Библейского богословия Ветхого Завета.

В Институте работает 15 сотрудников — никто в этом смысле не может с нами конкурировать в Польше. Все сотрудники Института прошли обучение в ведущих мировых учебных и научных центрах, большинство из них габилитированы, то есть абсолютно подготовлены к самостоятельным занятиям и научной работе.
Работа Института развивается в нескольких направлениях. Это, безусловно, дидактическая работа. Однако мы ведем и большую научную работу. Эта работа развивается в нескольких направлениях: экзегезис Нового Завета и Ветхого Завета, комментарии к отдельным библейским книгам, создание Люблинской Библии с комментариями (Новый Завет уже обработан, сейчас идет работа над Ветхим Заветом). Я являюсь редактором отдела Ветхого Завета.

- Как выглядит сотрудничество Вашего Института с католическими образовательными центрами в Украине?

- У нас сложились давние добрые отношения с рядом католических учебных заведений в Центральной Европе — с Могунцией, Дарем, Нитрой, — а с недавнего времени и с Украиной. Первым стал ездить во Львов отец доктор Губерт Ордон. А несколько лет назад ко мне как директору Библейского Института Люблинского католического университета обратился отец-ректор Григорий Беднаж с просьбой, чтобы кто-нибудь из наших сотрудников взял на себя труд проведения занятий по библейским наукам в Институте Религиозных Наук им. святого Фомы в Киеве. Мы тут же откликнулись на это приглашение. Сперва желание сотрудничества выразили отец профессор Антоний Пацёрек, доктор Кшиштоф Мельчарек и отец доктор Мирослав Врубель. Теперь с циклом лекций по Пятикнижию Моисееву приехал в Киев и я. Пользуясь случаем, хочу отметить, что сегодня наш Институт сотрудничает не только с Киевом. Некоторые наши сотрудники (например, упомянутые уже отец Антоний Пацёрек и отец Губерт Ордон) продолжают ездить с лекциями во Львов.

- Вы являетесь также членом Папской Библейской Комиссии. Нашим читателям интересно было бы узнать, когда и с какой целью возникла эта Комиссия, что входит в ее компетенции.

- Комиссия эта возникла в начале нашего столетия для претворения в жизнь принципов, изложенных в энциклике Providentissimus Deus от 18 ноября 1893 года. 30 октября 1902 года папа Лев XIII апостольским посланием Vigilantiae studiique провозгласил создание Библейской Комиссии, состоящей из кардиналов и выдающихся библеистов католического мира. Они должны были в каждом отдельном случае выдавать суждения о соответствии или несоответствии тех или иных взглядов традиционному учению Католической Церкви. Слова признания в адрес Комиссии выразил и Папа Пий XII, писавший: „Комисиию эту и мы, по примеру наших предшественников, настоящим утверждаем и поддерживаем, (…) и используем ее для того, чтобы излагая священые книги, напоминать о здравых принципах католического экзегезиса, переданном нам Отцами Церкви, ее докторами и Папами” (Divino Afflante Spiritu). После Второго Ватиканского Собора Папа Павел VI декретом Sedula Curae придал этой Комиссии новую структуру.

- Каков нынешний состав Комиссии?

- В настоящее время в нее входит 20 библеистов со всего мира Они родом из разных стран, являются последователями различных научных школ, но все должны отличаться широкими знаниями, эрудицией, мудростью и верностью Учительству Церкви. Секретарем комиссии является отец Клеменс Шток из Папского Библейского Института, а председательствующим Комиссии является Префект Конгрегации Вероучения кардинал Йозеф Рацингер. Каденция членов Комиссии длится 5 лет. Я именован членом этой Комиссии Папой Иоанном Павлом II 23 декабря 1997 года и в настоящее время являюсь единственным славянином в ее составе.

-19 ноября прошлого года Папская Библейская Комиссия опубликовала новый документ, озаглавленный «Еврейский народ и его Священные Писания в христианской Библии». Расскажите, пожалуйста, в двух словах, чему посвящен этот документ.

- Если «в двух словах», то документ стремиться показать восприятие Библии Ветхого Завета в Новом и указывает на то, что (как это формулирует сам документ) «без Ветхого Завета Новый остался бы книгой, не поддающейся расшифровке и пониманию, растением, лишенным корней и обреченным на умирание» (84). Для понимания тематики документа важно помнить, что с ней некоторым образом сопряжен исторический контекст ХХ века, главным образом события Холокоста. Возникает вопрос: перед лицом этих фактов могут ли еще христиане утверждать, что они являются законными наследниками Библии Ветхого Завета? А с эти вопросом связан и второй: не является ли способ представления евреев в Новом Завете причиной зарождения враждебности по отношению к ним? После внимательного изучения всех текстов Нового Завета, где речь идет о евреях, авторы документа приходят к следующему заключению: «Обвинения евреев, которые мы находим на страницах Нового Завета не являются ни более сильными, ни более частыми, чем те же обвинения в адрес евреев в Законе Моисеевом и у пророков. Поэтому они не могут считаться причиной и источником антисемитизма. Использование их для поддержания антисемитских лозунгов идет в разрез со всей логикой Нового Завета. Подлинного антисемитизма, то есть пренебрежения, враждебности и преследования евреев мы не встретим ни на одной из страниц Нового Завета и такой антисемитизм был бы прямым противоречием учению Нового Завета» (87).

- Думаю, нашим читателям было бы интересно Ваше мнение о способах интерпретации Библии. Католическая Церковь, как и Церковь Православная, всегда подчеркивают тесную взаимосвязь между Священным Писанием и Священным Преданием, являющихся двумя источниками Божественного Откровения. Но сегодня, как и прежде, нет недостатка в людях, считающих, что авторитет Библии стоит над авторитетом Церкви, которая, по их мнению, является чисто человеческим вымыслом. В связи с этим вопрос к Вам: если мы веруем в богодухновенность Библии, то почему Церковь диктует нам то, как следует понимать Писание? На каком основании она судит, какое понимание Библии верное, а какое нет?

- Священное Писание богодухновенно. Оно повествует о событиях, через которые Бог явил Себя в истории. Библейские авторы, всматриваясь в ход истории, читали знамения времени в свете веры. Они понимали, что Бог является Господом истории, что это Он направляет историю. Возьмем, к примеру, вавилонское пленение евреев и их возвращение из пленения. Это исторические факты. Но библейский автор воспринимает, «прочитывает» эти события в свете веры и говорит, что все происшедшее — и пленение, и освобождение, — было Божиим произволением. Кир назван помазанником Бога (почти Мессия — правда?) — он также пришел по произволению Божию. В этих исторических событиях богодухновенный автор видит Бога спасающего, Бога, дарующего надежду, мир, счастье.

Итак, изложение священной истории — это уже своего рода богословская интерпретация событий. Поэтому и читать Писание необходимо в русле определенной интерпретационной традиции. У евреев существовала эта интерпретационная традиция. Наряду с записанной Торой, моисеевым Законом, — важнейшей частью еврейского Священного Писания (или как мы бы сказали — Ветхого Завета) у них была Тора Ше-Бэ-Аль-Пэ, то есть устная Тора, устная интерпретация Торы письменной. Иисус иногда боролся с такими интерпретационными злоупотреблениями. Он Сам говорил, что это человеческое предание, и необходимо заглянуть также в Писание. Тем не менее, эта экзегетическая традиция важна. Потому что благодаря ей мы можем понять о чем собственно в Писании идет речь. Церковь приняла эту экзегетическую традицию. Подтверждением тому — многие отрывки из Нового Завета. Хрестоматийным в этом отношении является описанное в Деяниях Апостолов обращение эфиопского царедворца, который говорит Филиппу: «Как могу разуметь, если кто не наставит меня?» (Деян 8, 31) . И Филипп истолковывает ему фрагмент книги пророка Исайи.

Определенная интепретация должна быть всегда. Ведь между нами и библейским текстом существует большая хронологическая и культурная дистанция. Кто-то должен истолковать нам Писание. Кто может сделать это безошибочно? Тот, кто давно принадлежит этой традиции и кто по цепочке передает ее дальше.

- Что важно в такой интерпретации?

- Необходимо держаться определенного богословского контекста. Без него можно сказать только то, что люди раньше думали о Боге, Иисусе, Апостолах. Это будет исключительно историческое исследование. А для нас важно богословская интерпретация, то есть интерпретация с позиции веры (ведь именно с этой позиции была написана Библия). А кто может передать веру? Исповедующая веру Церковь. Те, кто веруют, кто хранит залог веры. Невозможно строго держаться принципа sola Scriptura. Да и сам Апостол Петр писал, что «никакого пророчества в Писании нельзя разрешить самому собою» (2 Петр 1, 20). Отказываясь от этого принципа, мы в конце концов впадем в сектантство: определенные истины по чьему-то усмотрению будут выборочно приниматься, другие — отбрасываться. А ведь истины веры необходимо рассматривать целостно, в их взаимоотношениях друг с другом.

- Вы говорите о необходимости держаться традиции. В ХХ веке популярной стала тенденция критического чтения текстов Священного Писания, открывшей в нем ряд «традиций». Какой же традиции нам держаться? И как нам относится к вариантам священного текста, найденным, например в Кумран.

- Это удивительно, но различия в текстах, о которых Вы говорите, минимальны. Если взять, к примеру, Кумран, то здесь были найдены варианты Еврейской Библии (то есть того, что мы называем Ветхим Заветом). Кумранские находки с одной стороны показали нам, как происходило становление канона Писания, а с другой подтвердили подлинность и авторитетность Еврейской Библии, которую мы имеем на сегодняшний день. (Кстати, основанием для нее служит Ленинградский кодекс — кодекс бен Ашера, который как мне говорили уже продан). Ибо канон Еврейской Библии был установлен около 90 г. по Рождестве Христовом, а до этого времени Библия передавалась из поколения в поколение. А кумранские рукописи свидетельствуют только о том, что в такое-то и такое-то время тот или иной текст выглядел так, а не иначе. Но финальный продукт — то, что мы имеем в настоящее время.

- Помню, как мой православный друг, прочитав одну из современных книг по библеистике, в отчаянии воскликнул: «Столько лет мы почитали праведного Иова, а оказалось, что его не было, что это всего лишь литературный персонаж»! Этот крик отчаяния – свидетельство того, что критическое изучение Библии для многих верующих является соблазном. Не было Ионы, Моисей не написал Пятикнижия… Не вредит ли нашему благочестию критическое изучение текста? В чем состоит святость Библии?

- Библейское послание очень простое — Бог явил Себя человеку в истории. Вера Израиля и вера Церкви основана на исторических событиях. Моисей — историческое лицо. Исход, вхождение в землю обетованную — также исторические события, интерпретированные в свете открывающего Себя Бога. И это самое главное. Исследователь же, прибегающий к историко-критическому методу, подходит к библейскому тексту как к любому другому историческому документу. Поскольку между нами и семитами существуют большие культурные различия, то это различие культур было причиной того, что мы не поняли смысла библейского послания. Библейские писатели были семитами. Их способ мышления отличался от нашего. Библейский писатель не интересовался историей как таковой. Он выбирал те моменты, которые ему были необходимы для богословского осмысления. Он прочитывал знамения времени в свете Божественного Откровения. Поэтому не все описанные события имеют историческую основу.

Взять хотя бы потоп. Это религиозное размышление о судьбе человека. Подобный рассказ мы встречаем в шумерском и аккадском эпосе — эпосе о Гильгамеше. Событие описано теми же словами, встречаются те же формулировки, даже последовательность событий та же самая. Но иначе решена проблема. Когда евреи были в вавилонском пленении, они встретились с языческим решением этой проблемы. В поэме о Гильгамеше говорится о том, что судьба человека находится в руках капризных богов. Боги создали человека рабом, ревностно храня свое бессмертие. Согласно шумерской мифологии, потоп был сослан только потому, что люди шумели и бог Теа не мог спать. А Ут-напишти спасается потому, что он понравился одному из богов (праведность и грешность не имеют здесь никакого значения). Таким образом, судьба человека предстает здесь игрушкой в руках богов. Богодухновенный автор заимствовал у языческого автора сюжет и образы, но решение представляет совсем иное: Бог спасает человека потому, что он праведен. Бог вообще жалеет, что ниспослал на землю потоп. Он хочет, чтобы человечество развивалось и заключает в лице Ноя завет с человечеством. Мы видим, что для того, чтобы быть понятым своими современниками, библейский автор использует расхожий, популярный образ, но решает проблему иначе. Наше мышление дискурсивное, мы решаем проблемы при помощи философии (напр., понятий). Древние семиты решали эти же вопросы при помощи образов. И поэтому нам не следует удивляться, если некоторые библейские события или персонажи не историчны. Так, к примеру, и пророк Иона не был историческим лицом: кто выживет три дня в лоне рыбы и какая это должна быть рыба?

- А что с чудесами Иисуса? Некоторые либеральные богословы утверждают, что Иисус из Назарета не творил чудес.

- Иисус наверняка творил чудеса. Чудеса Иисуса имеют характер знамений. Они должны были удостоверить Его миссию. Чудотворцев было много. Но Его чудеса должны были удостоверить Его посланничество от Бога. Только с этой точки зрения следует рассматривать и оценивать чудеса Иисуса. Ведь в это же время жил раввин Хэлиман Бембоза, который творил подобные чудеса; также и Александр из Триады. Но никто не считал ни того, ни другого Мессией. Чудеса Иисуса — это критерии, по которым можно было доказать, что Он Мессия. И только эти чудеса были зафиксированы Евангелистами. Никто не может сказать, что Иисус не творил чудес. Есть авторы, которые хотят оригинальничать и поддают сомнению некоторые чудеса Иисуса. Но если оставаться верными духу Писания, то следует признать, что Иисус творил чудеса. Каждый об этом знает, и Католическая Церковь ясно этому учит.

- Вы сказали, что наши ошибки в понимании Писания связаны были, в частности, с тем, что мы в какой-то момент не поняли менталитет библейского автора. Думаю, сказанное Вами относится также к проблеме перевода Библии. Сейчас существуют различные библейские общества, появляются новые переводы Библии. С точки зрения Вашего опыта, где подстерегают переводчика «подводные камни»?

- Я сам переводчик; перевожу главным образом для так называемой Паулинской Библии и Экуменической Библии и знаю какой тяжелый это труд. Если кто-то думает, что для перевода Библии, как и любой другой книги, достаточно знания языка, тот ошибается. Библейские языки следует знать: еврейский, греческий, арамейский. Это, во-первых. Но этого не достаточно, так как необходимо знать еще множество литературы, посвященной эпохе, автору и книге, которую вы желаете перевести. Как ни как литература, посвященная Библии, очень обширна.

Есть и еще одно важное требование к переводчику библейских книг, а именно – знание различных экзегетических традиций. Среди переводчиков Библии говорится о существовании так называемых интерпретационных перекрестий (crux interpretum). Это многозначные слова или фрагменты Писания. «Подобраться» к такому тексту крайне сложно: не известно, как «разгрызть» его, как перевести: можно и так, и так — существуют различные интерпретации. Поэтому нужно знать различные экзегетические традиции. Грамотный перевод будет сделан в русле одной экзегетической традиции. Чтобы сделать это хорошо должен быть действительно хорошо подготовленный для этого человек, знающий эти crux interpretum и сложившиеся способы их интерпретации.

Кроме того, следует всегда помнить, что библейское послание — это религиозное послание. Неверующий историк, который захочет перевести ту или иную библейскую книгу, не проникнет в суть этого послания, если не будет веровать в него. Поясню это на следующем примере. Допустим, я знаю арабский язык, так, что теоретически могу прочитать и перевести Коран. Технически я могу это сделать, но эта книга меня не ангажирует, я даже не понимаю, что составляет суть ислама, чем живет его последователь. Как можно делать такие переводы? Перевод Библии, сделанный неверующим, подобен картине, написанной дальтоником, который не в состоянии нарисовать образ, соответствующий реальности. Он работает только двумя цветами и всевозможными оттенками серого цвета. Но он не напишет картины, как следует.

Так и с переводом: только верующий откроет глубину библейского текста, ибо между верующим автором, прочитывавшим в знамениях и исторических событиях присутствие Бога, и мной — верующим переводчиком, устанавливается взаимосвязь. Чтобы принять нужную программу, я должен настроится на соответствующую волну. Мы с автором действуем «на одних волнах», подобно двум радиоприемникам, настроенным на одну частоту. Автор и я (переводчик) начинаем думать одинаково и об одном и том же, только иначе выражаем это на разных языках, то есть я перерабатываю Писание в ином языковом коде.

Итак, перевод должен быть верным библейскому тексту и вместе с тем понятным. А верность достигается хорошим знанием языка, экзегезиса (ибо перевод это уже первая интерпретация) и верой, сопутствующей процессу перевода. Не следует думать, что однажды еврейский поэт сел и вдруг написал часть книги Исайи или какой-нибудь псалом. Это тексты, написанные глубоко верующими людьми. И это послание веры я могу понять лишь тогда, когда сам верую.

Беседу записал Александр Доброер — 2002 годstrong>