Ключові слова: ідентичність, інституціональні трансформації, сучасна ре-
лігійність, католицька церква, церква і держава.

УДК 316.347:282(477)
Актуальність теми наукового дослідження соціальної ідентичності релі-
гійних організацій має величезне практичне значення в контексті суспіль-
них трансформацій, які відбуваються в українському суспільстві. Зміна
традиційного суспільно-політичного контексту існування релігійних орга-
нізацій, міграція населення, розширення релігійного поля ставлять тради-
ційні релігійні ідентичності в ситуації нових викликів.
Метою дослідження є висвітлення та аналіз головних аспектів форму-
вання католицької ідентичності на сучасному етапі.
Поняття ідентичності набуло широкого використовування в науці з се-
редини ХХ сторіччя. В соціальних науках воно спочатку було предметом
вивчення психології, а вже пізніше — соціології. В соціологічній думці
розвиток дослідження ідентичності відбувався двома шляхами: як вивчен-
ня персональної ідентичності та вивчення соціальної ідентичності. Значний
внесок в розвиток розуміння соціальної ідентичності внесли праці Г. Тедж-
фела. Пізніше питання соціальної ідентичності розробляли Дж. Тернер,
В. Агєєв, Н. Лєбєдєва та інші. Проблематикою релігійної ідентичнос-
ті серед вітчизняних дослідників займалися В. Єленський, Л. Рязанова,
О. Панков, О. Ворон, Н. Дудар. Однак проблематика ідентичності україн-
ського католицизму — окрім кількох праць, присвячених цій тематиці, —
залишається мало вивченим явищем [4; 8].
Відповідно до самовизначення самої Католицької Церкви вона є товари-
ством віруючих, заснованим Ісусом Христом і побудованим на вірі Апосто-
лів. Христос присутній і діє в ній через Петра та інших Апостолів, наступ-
никами яких є єпископ Риму (Римський Папа) і єпископи усього світу.
Віровчення Католицької Церкви засноване на Святому Письмі, Святому
Переказі і догматах віри, деяки з яких є виключно католицькими. Церква
створюється на основі належності окремих осіб до церковного товариства,

94
яке визнає власне ці цінності. У такому разі прийнято говорити про Ка-
толицьку Церкву в однині, визначаючи її як віросповідання. Однак, вра-
ховуючи літургійну, богословську і правову спадщину окремих Церков, а
також самостійну ієрархічну структуру цих Церков на території України,
можемо говорити про існування двох Католицьких Церков: Української
Греко-Католицької Церкви (УГКЦ) та Римо-Католицької Церква (РКЦ).
Такий самий принцип застосовується державними органами влади, які
розглядають УГКЦ та РКЦ в Україні як дві окреми організації. Такий по-
діл буде застосований і в цій статті.

Проблема ідентичності Католицьких Церков в Україні має три
взаємопов’язані виміри: державний, національний та еклезіяльний. На
думку львівського дослідника Олега Турія, існуючі «труднощі з церков-
ною тотожністю [...] детермінуються суспільною невизначеностю, харак-
терними рисами якої є еклектичність державно-політичного та соціяльно-
економічного устрою, недовершеність процесів націотворення й суспільної
консолідації, історично-культурні й регіональні відмінності, слабкий роз-
виток громадянських інститутів, правова незахищеність, духовне спус-
тошення, деморалізація та інші «плоди» тоталітарного (і ще давнішого)
минулого». Натомість гострота цієї проблеми передусім пов’язана з «кар-
динальністю змін», що відбулися у суспільстві та вимагають адекватної ре-
акції від Церков, десятиліттями відсунутих на маргінес суспільного життя
або насильно вирваних з нього» [12, 35–36].

Державний вимір ідентичності
Державний вимір ідентичності Католицьких Церков України обумовле-
ний суспільно-політичним контекстом, в якому функціонують ці Церкви.
На рубежі XIII–XIV ст. відбулося ослаблення влади руських правителів,
українські землі потрапили в сферу впливів сусідніх держав — Литви,
Польщі та Угорщини. У той же час в Україні почали створюватися латин-
ські єпископства. Переважно це була Церква німців, поляків, литовців. Піс-
ля приєднання частини польських земель до Російської імперії РКЦ була,
переважно, церквою іноземців. Розвиток Церкви за рахунок інших націй
стримувався, між іншим, на законодавчому рівні. Переміна релігійної при-
належності, вихід з «панівного віросповідання» (православ’я) розглядалися
як кримінальний злочин. Така ситуація існувала до 1905 року, коли було
прийнято закон «Про зміцнення основ віротерпимості», який дещо змен-
шив релігійні «утиски» та вніс в релігійне життя Російської імперії еле-
менти релігійної свободи. Однак ця ситуація тривала недовго. Після Жов-
тневого перевороту церкви в Радянській Росії опинились в дуже скрутному
становищі. Римо-католики пережили страшливі переслідування. Але сама
Церква не була заборонена і продовжувала існувати в радянські часи. Влас-
не завдяки тому, що вона сприймалась як церква екзотичних меншин —
поляків, литовців, вона і проіснувала до часу падіння Радянського Союзу.
Розвиток УГКЦ відбувався іншим шляхом. Наприкінці XVI століття
Київська митрополія опинилася в важкій ситуації, яка складалась з кри-
95
зи Константинопольського патріархату, тиску латинського духовенства,
зростаючої активності протестантів і особливої зацікавленістю Україною
з боку Московської митрополії, яка у 1589 році самочинно проголосила
себе патріархатом. З розділом Польського королівства у другій половині
XVIII століття Україна також була розділена: західні землі (Галичина,
Волинь, Закарпаття) перейшли в юрисдикцію Австрійської імперії. У цій
ситуації Синод Київської Церкви прийняв рішення укласти церковний
союз з Римом. Внаслідок цього була затверджена так звана Берестейська
унія (1596 р.). Внаслідок внутрішнього розколу центральна та східна час-
тина України перейшли під управління московського царя (1654). Неза-
баром і православна Київська митрополія була підпорядкована Москов-
ському Патріархату (1686). З розвитком Російської імперії посилювались
і репресії проти греко-католиків, відбувалося їх насильницьке навернення
до православ’я. Такої політики надалі дотримувався і радянський режим.
У західній частині України, яка і надалі залишалася у складі Речі По-
сполитої, УГКЦ була найголовнішим чинником збереження культурно-
релігійної самобутності українського населення. Однак з приєднанням цих
земель до Радянської України (1939) Сталін негайно почав кампанію зі
знищення УГКЦ. Внаслідок цього УГКЦ на довгі роки була змушена піти
у підпілля.

Кардинальним чином ситуація змінилася у часи «перебудови». Особли-
во важливою подією стало проголошення незалежності України і прийнят-
тя Закону України «Про свободу совісті і релігійні організації» (1991). Він
дав великий поштовх для безперешкодного розвитку релігійного життя.
Вперше УГКЦ отримала можливість розвитку у незалежній українській
державі.

Якщо говорити про державний вимір ідентичності, то не можна по-
годитись із думкою О. Литвиненко, яка в академічному виданні пише:
«На даний час діяльність Римо-Католицької Церкви в Україні в цілому
важко сприймати як таку, що сприяє національній консолідації і духо-
вному відродженню українського народу». Великим спрощенням є також
думка дослідниці, що Римо-Католицька Церква в Україні «є фактично
національною церквою поляків та угорців [...], незважаючи на спроби
адаптуватися до місцевих обставин, зокрема шляхом використання укра-
їнської та російської мов під час богослужінь» [10, 328]. Більш точним є
діагноз Оксани Ворон, яка на підставі уникливого дослідження сучасного
стану Римо-Католицької Церкви стверджує, що «за обов’язок церква вва-
жає виховання свідомого громадянина, активно залученого до соціально-
політичного життя країни» [3, 9].

Треба розуміти специфіку католицизму (і це стосується як УГКЦ, так
і РКЦ), який — на відміну від православ’я — не визнає ідеї симфонії між
державою і Церквою. У відносинах з державою Церква сповідує взаємну
автономію політичної та еклезіальної спільнот, що не виключає можли-
вості їх співпраці (хоча і різними способами) для особистого і соціального
добра людей [9, 425–427]. Церква підкреслює власне право на юридичне
визнання власної ідентичності, та в цілях запобігання можливих конфлик-
96
тів між державою та Церквою пропонує, спираючись на власний юридич-
ний досвід, стабільні форми відносин, які можуть гарантувати гармонійні
відносини між цими двома інститутами. Існує багато способів вирішення
цього питання. Це і прийняття нової редакції Закону про свободу совісті
і релігійні організації, який мав би «відтворити справедливу концепцію
відносин між Державою та Церквою, яка містить здоровий принцип роз-
межування світської та церковної влади, але разом із тим сприяв співпраці
Церкви та Держави у спільних сферах діяльності для добра громадян» [5,
108–109]. Серед цих засобів дієвою є форма Конкордату між Державою та
Церквою, яка б могла вирішити питання визнання богослов’я універси-
тетською дисципліною, вирішити питання існування католицьких шкіл і
багато інших важливих питань.

Національний вимір ідентичності
Релігія завжди була істотним чинником формування української нації,
мала демаркаційний характер у процесі етнічної ідентифікації: кожен, хто
визнавав католицизм, був поляком, а кожен православний (а пізніше —
греко-католик) — українцем [6, 190]. Важливою особливістю формуван-
ня греко-католицької ідентичності є відокремлення себе від інших націй:
церква ця є моноетнічною українською. Натомість римо-католицька іден-
тичність є більш відкритою на інши етноси. В римо-католицьких церк-
вах можна зустріти представників різних національностей. З 13 єпископів
РКЦ в Україні є єпископи польського, українського, російського, латвій-
ського, угорського та словацького походження. Різних національностей є
також і священики та монахи РКЦ. Хоча, безумовно, переважає кількість
польських священиків і ченців [2]. Тому внутрішня ідентифікація пред-
ставників РКЦ має два головні напрямки: ті, що більш орієнтуються на
польські національно-культурні особливості, і ті, яким притаманне україн-
ське національно-культурне наповнення. Процес українізації РКЦ в Укра-
їні відбувається повільно. Не можна в цьому питанні очікувати ґвалтовних
змін — це було б не реалістично. Але суттєві зміни вже можна побачити:
це і впровадження офіційного перекладу нового Місалу та Літургії годин
українською мовою, це і введення богослужінь українською мовою у римо-
католицьких церквах Львова (який до цього часу вважався незламним
пропольськім бастіоном РКЦ в Україні). Таким чином, можна ствердити,
що сьогодні як в УГКЦ, так і в РКЦ в Україні відбуваються процеси змін
в національній ідентичності. Пов’язані вони, серед іншого, з міграційними
процесами.

Еклезіальний вимір ідентичності
В середині обох католицьких церков в Україні відбуваються процеси
становлення еклезіальної ідентичності. Вони будуються у дискурсі поєд-
нання вселенсько-помісних складових ідентичності. І якщо для РКЦ на-
голос у цьому словосполученні буде ставитись на слові «вселенський», то
97
для ідентичності УГКЦ більш значущим є слово «помісна». Певна напру-
женість між цими двома складовими ідентичності відображається на сто-
сунках між двома Католицькими Церквами в Україні. Так, римо-католикі
доволі часто сприймають греко-католиків як «православних» (якщо йдеть-
ся про устрій Церкви, прагнення УГКЦ отримати статус Патріархату).
Становлення еклезіальної ідентичності РКЦ відбувається доволі м’яко
і спокійно: Церква приймає той вигляд, який вона має у інших країнах
світу, де не зустрічає спротиву з боку держави. Встановлюються єпархії,
функціонує Конференція єпископів РКЦ в Україні. У рамах цього органу
існують різноманітні Комісії, яки мають зробити служіння Церкви більш
ефективним (хоча, треба визнати, цій процес не набув ще належної сили).
В УГКЦ вже впродовж довшого часу існують дві ідентифікаційні тен-
денції: ті, що у богослов’ї, духовності та і літургійних практиках орі-
єнтуються на західне (латинське) християнство, і ті, що орієнтються на
візантийсько-слов’янські витоки української християнської традиції [1].
Ця тенденція посилюється існуванням чотирьох груп впливу в самій
УГКЦ: «катакомбники»; священики і ченці, які приїхали з Заходу; ті,
що перейшли з православ’я; нововисвячені священики [7, 284]. Одночасно
ситуація релігійної свободи покликала до життя інші «українські» Церк-
ви — УАПЦ та УПЦ КП. Формування греко-католицької ідентичності від-
бувається у цьому контексті і вимагає від УГКЦ новаторських практик.
Слід додати, що у формуванні власної еклезіальної ідентичності для
УГКЦ характерною є подвійна опозиція «ми-вони». В опозиції до като-
ликів латинського обряду підкреслюється той факт, що греко-католицька
Церква є складовою частиною давньої Київської Церкви, а тому має бага-
то спільного з православними Церквами України. Натомість у відносинах
з українським православ’ям УГКЦ підкреслює, що одним з підставових
принципів її ідентичності є сопричастя з єпископом Риму [11, 496–501].

Висновки
Як показав Пітер Бергер, сучасна релігія вже не є чимось «даним» особі
від народження. Вона є продуктом релігійної творчості. Протягом довго-
го часу в соціальних науках ідентичність розглядалась як сутність, яка
притаманна певної спільноті і запевнює її тотожність при будь-яких об-
ставинах. Натомість сучасні концепції ідентичності говорять про те, що
ідентичність належить скоріше до сфери діяльності та позиціонування.
Таким чином, соціальна ідентичність виникає в процесі доволі складного
процесу ідентифікації спільноти.

Вивчення ідентичності Католицьких Церков в Україні — це надзвичай-
но цікава пригода, яка дозволяє досліднику заглибитись у доволі склад-
ний процес формування нових ідентичностей на тлі загальних суспільно-
політичних процесів в молодій українській державі. Сьогодні змінюються
формати бачення релігійних процесів в світі і зокрема в Україні. На думку
проректора Українського католицького університету, Президента Інсти-
туту релігії та суспільства УКУ Мирослава Мариновича, завдяки цьому
98
«на початку третього тисячоліття вперше в історії стає реально можливим
перетворити нашу землю у місце гармонійної зустрічі східних і західних
форм християнства» [11, 513–514].

Література
1. Беген О. Між візантійством та латинізацією [Електронний ресурс] / Беген О. — Режим
доступу: http://www.patriyarkhat.org.ua/ukr/archive/article;191;392/
2. Бучек М. Нам потрібно більше молитися [Електронний ресурс] / Бучек М. — Режим до-
ступу: http://www.risu.org.ua/ukr/religion.and.society/web-conference/article;18412/
3. Ворон О. П. Особливості розвитку Римо-Католицької Церкви в сучасній Україні. Авто-
реферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. Національ-
ний університет «Острозька академія»/ Ворон О. П.. — Острог, 2007.
4. Ворон О. Етнічна ідентифікація та роль національної домінанти Римо-Католицької Церк-
ви в умовах незалежної України/ Ворон О. // Релігія та соціум. Часопис. — Чернівці,
Чернівецький нац. ун-т, 2010. — № 2(4). — С. 75–78.
5. Етерович М. Святий Престол і Україна / Етерович М. — Київ, 2004. — 224 с.
6. Єленський В. Нація і релігія: Україна у Центрально-Східноєвропейському контексті/
Єленський В. // Віра після атеїзму: релігійне життя в Україні в період демократичних пе-
ретворень і державної незалежності [за ред. М. Томки й О. Турія]. — Львів: Видавництво
УКУ, 2006. — С. 183–212.
7. Єленський В. Релігія після комунізму. Релігійно-соціальні зміни в процесі трансформації
центрально- і східноєвропейських суспільств: фокус на Україні / Єленський В. — К.:
НПУ ім. М. П. Драгоманова, 2002. — 419 с.
8. Кияк С. Ідентичність українського католицизму: генезис, проблеми, перспективи: Моно-
графія/ Кияк С. — Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2006. — 632 с.
9. Компендиум социального учения Церкви. — Paoline, 2006. — С. 425–427
10. Релігія і Церква років незалежності України [за ред. проф. А. Колодного] // Історія релі-
гії в Україні: в 10-ти томах. — Том 10. — Дрогобич: Коло, 2003. — 616 с.
11. Маринович М. Роздуми одного мирянина над проблемою екуменізму / Маринович М. //
Знаки часу: До проблеми порозуміння між церквами [упоряд. З. Антонюк, М. Марино-
вич]. — К.: Сфера, 1999. — 504 с.
12. Турій О. Історичні обставини й тенденції розвитку релігійного життя та міжконфесійних
взаємин у сучасній Україні / Турій О. // Віра після атеїзму: релігійне життя в Україні в
період демократичних перетворень і державної незалежності [за ред. М. Томки й О. Ту-
рія]. — Львів: Видавництво УКУ, 2006. — С. 5–45.

А. В. Доброер
Кафедра социологии Института социальных наук
Одесского национального университета имени И. И. Мечникова,
к. 40, Французский бул., 24/26, г. Одесса-58, 65058, Украина,
тел. 68–60–92
КАТОЛИЧЕСКИЕ ЦЕРКВИ УКРАИНЫ В ПОИСКАХ
ИДЕНТИЧНОСТИ
Резюме
В статье анализируются изменения, которые происходят в католических Церк-
вах Украины в последнее двадцатилетие. Главной целью статьи является исследо-
вание изменений идентичности, которые происходят в РКЦ и УГКЦ. Рассматрива-
ются вопросы церковно-государственных отношений, изменений в национальном
составе католических Церквей и особенности экклезиологического измерения
функционирования РКЦ и УГКЦ.
Ключевые слова: идентичность, институциональные трансформации, современ-
ная религиозность, Католическая Церковь, Церковь и государство.

A. V. Dobroyer
Sociology Department of Social Sciences Institute
of Odessa National University named after I. I. Mechnikov,
r. 40, Frantsuzsky Boulevard, 24/26, Odessa-58, 65058, Ukraine
CATHOLIC CHURCHES IN UKRAINE IN SEARCH OF IDENTITY
Summary
In the article the analises changes taking place in the Catholic Church in Ukraine in
the last two decades. The main purpose of the article is to investigate identity changes
that occur in the Roman Catholic Church and the Ukraine Greek-Catholic Church. The
questions of church-state relations, changes in national stock of Catholic Churches and
ecclesial dimension of functioning RCC and UGCC.
Key words: identity, institutional transformation, modern religion, Catholic
Church, Church and State.

Олександр Доброєр
Вісник Одеського національного університету імені І. І. Мечникова, 2010, Т. 15, вип. 14. С. 94-100

Ключевые слова: Католическая Церковь, Институциональные трансформа-
ции, Идентичность, Экуменизм, Церковь и государство.

УДК 282.001.73(477) Процесс общественно-политических трансформаций украинского обще-
ства, начало которому было положено в эпоху так наз. “перестройки” и
закрепленно провозглашением независимого украинского государства, за-
тронул все социальные институты. Пожалуй, наиболее драматично пере-
жили (и переживают до сих пор) этот процесс христианские церкви. Выход
из подполья УГКЦ, возрождение (как в случае с УАПЦ) и создание (как в
случае с УПЦ и УПЦ КП) “украинских” православных церквей, стреми-
тельное развитие протестантских общин стали причиной многочисленных
межконфессиональных конфликтов, в основе которых лежит “столкнове-
ние идентичностей” [9, с. 280].

Для исследователя, изучающего процессы структурных и ментальных
трансформаций в государствах Восточной Европы, современность дает бо-
гатый и уникальный эмпирический материал. Сегодня уже существует
ряд исследований, посвященных общим вопросам религиозно-социаль-
ных изменений в процессе трансформаций центрально- и восточноевро-
пейских государств, с особым учетом украинской проблематики. [3; 9;
16; 18]. Существует ряд публикаций, освещающих исторические аспекты
жизни католической общины в южноукраинском регионе, и главным об-
разом в Одессе [7; 8; 14]. Однако для социологов и политологов, изуча-
ющих актуальные тенденции развития религиозных организаций, Рим-
ско-католическая церковь (РКЦ) юга Украины остается terra incognita.
Данная статья призвана обозначить некоторые тенденции структурной и
ментальной трансформации римско-католической общины южноукраин-
ского региона.
184
Римско-католическая церковь юга Украины в процессе трансформаций

<em>1. Структурные трансформации
Многонациональный состав населения земель южной Украины опреде-
лил ее поликонфессиональный характер. Крупнейшей религиозной общи-
ной здесь всегда было христианство. Естественно, что среди христианских
церквей первое место принадлежит православию. Второе место традици-
онно занимала католическая община. Так сложилось исторически: в XIX
веке большая часть населения молодых городов этого региона принадлежа-
ла к переселенцам из тех европейских стран, где преобладало христианс-
тво латинского обряда.

Территория нынешней Одесско-симферопольской епархии РКЦ со сто-
лицей в Одессе включает в себя Одесскую, Херсонскую, Николаевскую,
Кировоградскую области и Автономную Республику Крым. Христианство
в латинской форме распространялось на этих землях с момента его возник-
новения. Известно, что в крымских каменоломнях завершили свой земной
путь два римских епископа — Климент I и Мартин I. Латинские священ-
ники работали в генуэзских городах, существовавших на территории сов-
ременной Автономной Республики Крым. Еще в XII-XIV веках латинские
епархии существовали в Феодосии, Керчи, Судаке, Херсонесе [11, с. 26].
Новый приток католиков на земли южной Украины связан с завоева-
нием Российской империей выходов к Черному морю в конце XVIII века.
Тогда вдоль северного побережья Черного моря стали возникать новые го-
рода, среди которых ведущее место сразу занимает Одесса. Динамичная
католическая община на территории города возникает уже в первый год со
дня его основания. Вскорости (в начале XIX века) отцы-иезуиты открыва-
ют в Одессе престижный Ришельевский лицей, учится в который отдают
своих детей знатные дворянские семьи Москвы и Петербурга (впоследствии
лицей станет основой для создания Новороссийского университета, имену-
емого ныне Одесским национальным университетом им. И. И. Мечникова)
[7]. Первыми губернаторами и градоночальниками Одессы были католики
(герцог Ришелье, граф Ланжерон). Согласно данным переписи населения
со второй половины XIX столетия и до революции 1917 г. католики состав-
ляли около 13% населения Одессы и были третьей религиозной группой
после православных (ок 50%) и иудеев (33%) [4, с. 239-252; 12; 15].

В 1848 году на основании конкордата с Россией папа Пий IX создает
Херсонскую римско-католическую епархию. Однако, ввиду сопротивления
православного епископа в 1852 году епархия была перенесена в Тирасполь
на территории Молдавии, изменив название на Тираспольскую. В состав
епархии входили Херсонская, Бесарабская, Екатиринославская, Саратов-
ская, Таврическая, Астраханская Губернии и Земли Закавказья. Но пос-
кольку в Тирасполе не существовала никаких условий для формирования
курии, а 63 % католиков епархии на то время были немецкого происхож-
дения, то епископ поселился в Саратове [11, с. 105-108].
В 1918 г. Тираспольская епархия вместе с Духовной семинарией были
перенесены в Одессу, где просуществовали до 1924 года. В 1926 году Папа
Пий XI разделил Тираспольскую епархию на четыре администратуры: Одес-
185
скую, Саратовскую, Кавказские Земли — Пятигорск и Тифлис (Грузия). За
свои первые двадцать лет советская власть ликвидировала на территории
Советского государства структуры Католической Церкви, существовавшие
здесь на протяжении столетий [5; 6, с. 121-130; 13].

В начале Второй мировой войны Католическая Церковь на юге Украины
и в Одессе в частности понесла большие потери. Они были связаны с насиль-
ственной депортацией населения немецкого и польского происхождения за
Урал (Сибирь, Казахстан), когда десятки тысяч католиков и верующих дру-
гих конфессий в течении одних суток были депортированы только за то, что
они оказались немцами и поляками. На протяжении послевоенного времени
во всей юго-восточной Украине действовал только один маленький храм св.
Апостола Петра в Одессе, где служил свящ. Тадеуш Хоппе SDB.

Перемены, произошедшие в нашем обществе на рубеже 80-90-х годов
прошлого столетия, не обошли стороной и католическую церковь. Пре-
жняя Тираспольская епархия оказалась на территории трех независимых
государств: Молдовы, России и Украины. В 1991 году Папа Иоанн Павел II
назначил первых латинских иерархов для независимой Украины, тем са-
мым частично воссоздавая структуры католической церкви, которые были
беспощадно уничтожены советским коммунистическим режимом. Тогда
же земли исторической Тираспольской епархии, которые оказались в Ук-
раине, были включены в состав Каменец-Подольской епархии.

Развитие демократических процессов в независимой Украине способс-
твовало дальнейшей нормализации церковной жизни. Поэтому 4 мая 2002
года Святой Отец возвел украинскую часть исторической Тираспольской
епархии в ранг Одесско-симферопольской епархии. Правящим епископом
этой епархии был назначен отец Бронислав Бернацкий. В настоящее вре-
мя на территории епархии открываются новые приходы; действует более
десятка монастырей.

Таким образом, к началу XXI века Римско-католическая церковь вос-
становила свою иерархическую структуру на юге Украины. Сегодня основ-
ная задача состоит в том, чтобы воссоздать разветвленную инфраструктуру
для ведения социальной и благотворительной работы.

2. Национальные трансформации
Первыми католиками на территории северного Причерноморья были ев-
ропейские переселенцы: французы, итальянцы, немцы, поляки, чехи, ли-
товцы и другие нации. В первые годы существования католической церкви
в регионе основной религиозной группой были французы и итальянцы. За-
тем, до 1872 года во всех управленческих структурах епархии преоблада-
ли священники-поляки, изгнанные из Польши после восстания 1863 года.
Позже, вплоть до 1917 года стало господствовать немецкое духовенство.
В советское время и на в конце XX чтолетия основную роль в церковной
жизни вновь играли поляки [8]. Сегодня мы являемся свидетелями начала
процесса, когда все больше и больше ответственность за церковь перенимает украинское духовенство.
186
В настоящее время, когда религиозная жизнь на землях cеверного При-
черноморья возрождается, в церковь приходят новые и новые верующие.
Сердцевину католических общин составляют верующие с католическими
корнями (таковыми католические пастыри считают семьи, в которых хотя
бы один член был связан с католической церковью) [2, с. 141]. В южно-
украинском регионе это потомки немцев и, преимущественно, поляков.
Поэтому сегодня, когда в какой-то местности создантся католическая об-
щина, она быстро растет. Спустя пять лет со дня основания епархии на ее
территории действует около шестидесяти приходов и пастырских пунктов,
в которые священники (которых все ще не хватает), доезжают время от
времени. Возникают монастыри, создаются различные образовательные и
гуманитарные инициативы [1].

В то же время появляются люди, которые не имеют исторических свя-
зей с Католической Церковью, но желают воссоединиться с нею. Как пра-
вило, католическое духовенство пытается сориентировать таких людей на
православную Церковь. Однако, если человек все же настаивает на сво-
ем присоединии к католической церкви, его принимают. Основываясь на
собственных многолетних наблюдениях, автор может сказать, что состав
римско-католических общин в последние годы пополнился за счет укра-
инцев, русских и даже евреев. Часть из них — переселенцы из других
областей Украины (студенты, рабочие). Но большинство новообращенных
составляют местные жители, которые, по преимуществу, до этого не имели
отношения ни к какой церкви.

Спецификой существования РКЦ в Украине состоит в том, что когда-то
эта церковь отождествлялась с церковью иностранцев (поляков и немцев).
Однако, по мнению Олега Турия, руководителя Института истории Церкви
Украинского католического университета во Львове, сегодня у нее появи-
лась альтернатива: включиться в процессы “реполонизации” или “украини-
зации” (инкультурации) [3, с. 37-38]. Риторика выступлений духовенства
(проповеди, интервью) и инициативы церкви позволяют утверждать, что
РКЦ в южноукраинском регионе постепенно и неуклонно украинизирует-
ся. Важным фактором, свидетельствующем об укреплении “украинизации”
РКЦ, является рост призваний к священству и монашеству среди местной
молодежи. Растет число священников-украинцев, работающих в епархии.
Учитывая описанные тенденции, можно предположить, что РКЦ будет
двигаться в сторону укрепления украинской национальной идентичности.
На юге Украины этот процесс будет более динамичным, чем в центральном
регионе и западных областях страны в силу исторической специфики юж-
ноукраинского региона.

3. Идентичность в контексте политических и религиозных пре-
образований
На изменение идентичности католиков северного Причерноморья влия-
ют также процессы религиозной и политической жизни, происходящие в
стране и регионе. С одной стороны мы видим интенсивное взаимодействие
187
между христианами различных конфессий на территории всей Украины.
С другой стороны следует отметить тот факт, что в последние годы на
всех уровнях оживился диалог представителей религиозных организаций
с одной стороны, и представителей и органов государственной власти с
другой.

С момента возведения епископа Бронислава Бернацкого на одесско-сим-
феропольскую кафедру, он выступил инициатором создания межконфесси-
онального Духовного совета, в который вошли представители большинства
религиозных организаций Одессы. Епископ Бернацкий много лет руко-
водил этим советом. В Симферополе также действует подобный совет, в
работе которого принимает участие епископский викарий в Крыму о. Ле-
онид Ткач. В церквах епархии регулярно проходят межконфессиональные
молитвенные встречи; священники РКЦ посещают молитвенные встречи,
организуемые некатоликами. [1]. Такая открытость католической церкви
стала возможна после принятия Декрета об экуменизме на Втором вати-
канском соборе (1962-1965) [17, с. 35-47]. Все это, несомненно, отклады-
вает отпечаток, на общий характер римско-католической общины, влияет
на понимание католиками своей идентичности в новом — поликонфессио-
нальном и поликультурном — мире.

В настоящее время РКЦ является также заметным “игроком” на поле
государственно-религиозных отношений. Епископ одесско-симферополь-
ский регулярно откликается на актуальные проблемы социальной, куль-
турной и политической жизни. Показателен тот факт, что РКЦ в Одессе в
лице ее иерарха явилась одним из наиболее последовательных и активных
сторонников идеи создания Координационно-консультативный совета цер-
ковно-светского согласия при Одесском городском голове. Совет был со-
здан распоряжением Одесского городского головы № 4-01р от 11. 01. 2007,
но реально рабочая группа, предварявшая его создание, работала уже с
2005 года [1]. С другой стороны представители властей (главным образом в
Одессе, но также и в других городах региона) ищут легитимизации своих
инициатив у религиозных организаций. Подобные процессы наблюдаются
практически во всех странах Центральной и Восточной Европы. Религия
в данном случае является “символическим балдахином” (или, по выраже-
нию, Питера Бергера “священным балдахином”) для обществ, ныходящих-
ся в процессе трансформаций [16, с. 123-136].

Процессам социально-политических преобразований в нашей стране вот
уже много лет “сопутствуют” религиозные организации, которые в рейтин-
гах доверия у наших сограждан уверенно опережают другие социальные
институты. Поэтому вопрос изучения религиозных организаций в контек-
сте общенациональных трансформаций чрезвычайно важен и интересен.
Хотя многое в этой области уже сделано, все же еще остаются “нераскры-
тые страницы” данной проблематики. Одной из них является тема места и
роли католической церкви в Украине в начале XXI столетия.
188
Литература:
1. Архив пресс-службы Одесско-Стмферопольской епархии РКЦ (2003-2007).
2. Архієпископ Микола Етерович. Святий Престол і Україна. — Київ: 2004. — 224 с.
3. Віра після атеізму: релігійне життя в Україні в період демократичних пертворень і дер-
жавної незалежности. За ред. Міклоша Томки та Олега Турія. — Львів: Інститут Історії
Церкви Українського Католицького Університуту, 2004. — 226 с.
4. Герлігі П. Одеса. Історія міста, 1794-1914. — К.: Критика, 1999. — 382 с.
5. Гонтар А. В. Разумов Г. А. К истории репрессий тоталитарного режима на Одесщине
в 20-50-е гг. // Одесі — 200: Матер. міжнар. наук. -теор. конф. — Одеса, 1994. Ч. 1.
С. 80-82.
6. Доброєр. Католицька Церква в Україні: 2001 рік. Статистика, аналізи, коментарі. —
Київ: Кайрос, 2001 — 250 с.
7. Доброер А. Лицей есть лучшее украшение Одессы // Свет Евангелия” № 17 (168), 26 ап-
реля 1998, с. 6.
8. Доброер А. Религиозное служение польских священников в южной Украине // Поляки на
півдні України. Ольштин-Ополє-Вроцлав-Одеса: Polskie Towarystwo Historyczne — Oddziaі
w Olsztynie, 2007. — С. 39-47.
9. Єленський В. Релігія після комунізму. Релігійно-соціальні зміни в процесі трансфор-
мації центрально- і східноєвропейських суспільств: фокус на Україні — К.: НПУ імені
М. П. Драгоманова, 2002. — 419 с.
10. Католицизм. За ред. П. Яроцького. // Історія релігії в Україні: у 10-ти т. Т. 4. — Київ:
Інститут філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України. — 598 с.
11. Лиценбергер О. А. Римско-католическая церковь в России: история и правовое положе-
ние. –Саратов: Поволжская Академия государственной службы, 2001. — 384 с.
12. Результаты переписи 1 декабря 1892 г. // Одес. новости. 1894. 24 авг. (5 сент.).
13. Стронський Г. Приречена на мовчання: Римсько-католицька церква в Україні в 20-
30-ті рр. // Людина і світ. 1994. № 3/4.
14. Шепельська І. Одеській катедрі — 150 років // Парафіяльна газета. 2003. № 29, 24
серп.
15. Яковлев В. А. Кое-что об иноплеменниках в истории г. Одессы // Из прошлого Одессы.
Одесса, 1894. С. 372-393.
16. Borowik I. Odbudowywanie pamiкci. Przemiany religijne w Œrodkowo-Wschodniej Europie po
upadku komunizmu. — Krakуw: Nomos, 2000. — 286 s.
17. P. Jaskуіa. Zagadnienie ekumeniczne. — Opole: Redakcja Wydawnictw Wydziaіu Teologicz-
nego Uniwersytetu Opolskiego, 2001. — 103 s.
18. Pawluczuk W. Ukraina: polityka i mistika. — Krakуw: Nomos, 1998. — 263 s.

189

О. В. Доброєр
Кафедра соціології
Інститут соціальних наук
ОНУ ім. І. І. Мечникова,
к. 40, Французьський бул. 24/26,
м. Одеса-58, 65058, Україна
РИМСЬКО-КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА ПІВДНЯ УКРАЇНИ В ПРОЦЕСІ
ТРАНСФОРМАЦІЙ
У статті порушена нова і важлива проблема: процеси трансформації в Римсь-
ко-католицькій церкві на півдні України. Позначені деякі тенденції структурної
і ментальної трансформації римсько-католицької громади в регіоні, представлені
особливості сучасної національної і конфесіональної ідентичності католиків, пока-
зані особливості взаємин з органами державної влади на регіональному рівні.
Ключові слова: Католицька Церква, Інституціональні трансформації, Ідентич-
ність, Екуменизм, Церква і держава.

A. V. Dobroyer
Chair of Sociology
Institute for Social Sciences
of Odessa I. I. Mechnikov National University
room 40, 24/26 Frantsuzskiy blvrd
65058 Odessa Ukraine
ROME CATHOLIC CHURCH OF SOUTH UKRAINE
IN TRANSFORMATIONS
Summary
The article encompasses a new and important problem, such as transformation
process of Rome Catholic Church in South Ukraine. The article refers some trends
of structural and mental transformation of Rome Catholic advowee in the region, it
indicates particularities of the contemporary national and confessional identity of Ro-
man Catholics, demonstrates features of mutual relations with regional government
authorities.
Keywords: Catholic Church, Institutional Transformations, Identity, Ecumenism,
Church and State.
190
<
em>Олександр Доброєр
Вісник Одеського національного університету імені І. І. Мечникова, 2007, Т. 12, вип. 6. С. 184-190